Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Удегейська народна казка
у переказі Дмитра Нагішкіна
зі збірки "Амурські казки"

Жадібний Канчуга

Переклад українською – Володимир Прокопенко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Генадій Павлішин

Це ще тоді було, коли звірі людську мову розуміли. Тоді тигр з удегейськими людьми родичався. Тоді в роду Бісанка тигр бажаним гостем був.

Жили Бісанка у верхів'ях ріки Коппі. Багато їх було. Коли всі разом говорили – на Анюї чути було.

Одного року пощастило, дуже вдале полювання було. Мисливці добули стільки соболя, видри, білки, тхора, колонка, ведмедя і лисиці, що жодного разу стільки не добували.

Купці до Бісанка приїхали, всі товари продали, а хутра наче й не поменшало.

Зібрались Бісанка на Амур – хутро своє продавати. Двадцять нарт налаштували. Кращих собачок у стійбищі взяли. Кращу одежу наділи. Коси новим червоним шнуром обплели. Шапочки із шкурок кабарги з хвостами соболів на голови наділи. Білі богдо – пов'язки – на голови почепили. Білі халати, шовком гаптовані, білі штани наділи. На нарти сіли, їздовими палицями змахнули, між полозками їх примостили – собакам волю дали.

– Тах, тах! Поть-поть-поть!

Побігли собачки. Тільки сніг у боки летить та полоззя скрипить.

Біжать собачки, гавкають. Те гавкання почувши, усі звірі врізнобіч тікають, за дерева, за намети ховаються. Мчать собачки, як вітер.

Такі собачки добрі, що не зупиняючись летять, на ходу юколу ковтають...

Через гірський хребет перевалили собачки; їм усе ніпочім – гори, річки, ущелини, – мчать навпростець. На верхів'я Анюю вийшли, далі – на Хор, далі – на Уссурі, далі – на Амур. Скільки їхали уде – хто знає; весело їхали, на час не зважали!

А в Муллакі на Амурі – торги великі. Народу зібралося звідусіль сила-силенна: нанайці з Амуру; нівхи, одягнені в риб'ячу шкіру, з острова; нагідальці з Амгуні на собаках; орочони з далеких пасовиськ, в овечій одежі; ульчі в оленячих унтах; орочі в оленячих торбосах... Хіба всіх перелічиш!

Великі торги.

Купців наїхало багато: маньчжу з косами, голені пеки з довгими нігтями приїхали; із заморських островів купці у дерев'яних латах, з двосічними мечами припливли.

Тільки з купцями чорна хвороба приїхала. На чому їхала – хто знає! Чи на човні, чи на собачках, чи на оленях, чи пішки прийшла – не знаю. Як одягнена була – не знаю. Тільки на тих великих торгах господинею стала.

Сіли Бісанка торгувати, а тут – лихо!

Напала на людей чорна хвороба. І стали вони вмирати. І нанайці, і ніканці, і негідальці, і орочони, і маньчжу, і орочі, і ульчі вмирати стали, і мисливці, і купці вмирати стали.

Бачать люди – кепські справи: смерть ні з ким не торгується, усіх підряд бере. Повтікали люди хто куди.

А в Бісанка і тікати нікому! З усіх живим один хлопець залишився, на ймення Конга. Приїздив він з братом. А брата взяла чорна смерть. Поховав Конга своїх земляків. Думає:

«Як брата свого на чужій землі кину? Нехай зі мною їде. Нехай за нашим звичаєм поховають його. Нехай за всіх земляків перед Господарем стоїть!»

Збив Конга великий ящик, поклав туди брата.

Кинув Конга всі товари – не до них тут... Сів на останню запряжку, крикнув на собак – і швидше від проклятого місця, додому!

Їде Конга – не оглядається, від хвороби тікає.

А хвороба разом з братом у ящику лежить...

Скільки їхав Конга – хто знає: спочатку на Уссурі, далі на Хор, далі на Анюй, далі через гори.

У тих горах кам'яні галявини були. На тих галявинах – тигрове стійбище. У тім стійбищі тигри жили. До стійбища багато доріг вело: кожна кістками встелена, черепами обгороджена.

Під'їхав Конга до тигрової дороги.

Стоїть на дорозі тигр. Побачив Конгу, через спину перекинувся, людиною став, привітався, запитав, як торгував Конга, які новини везе.

Розповів хлопець, яке лихо сталося, які недобрі новини везе з собою. Похитав головою тигрячий чоловік і каже:

– Їдь! Ховати брата будете – поплакати прийду. Твій брат добрий мисливець був... – Через спину перекинувся, тигром став, пішов.

Переїхав Конга дорогу. Звідси і до свого стійбища недалеко.

Приїхав хлопець. Матері, землякам розповів, що з ним трапилось. Відкрила мати ящик, щоб попрощатися з тілом сина.

Відкрила ящик і випустила хворобу...

Пішла чорна смерть по стійбищу гуляти.

Померли усі люди.

Тільки маленький брат та сестра Конги живі залишились. Та шаман Канчуга.

Канчуга боягузливий і зажерливий був. Ніколи нічим не допомагав нікому. Побачив він, що живим, окрім нього, двоє діток залишилось, подумав:

«Доки смерть піде – я один прохарчуюсь. Навіщо дітям допомагати буду? Тоді й мені не вистачить».

Зачинив він двері в юрті Конги, поліном придавив. Залишив у юрті дітей. У свою юрту зайшов, зачинився. Сидить і їсть.

Спочатку він із юрти не виходив. Потім зажерливість оволоділа ним.

«Навіщо, – думає Канчуга, – харчі у стійбищі пропадатимуть? Не можна у мертвих брати – гріх великий. Харчі мертвих злі духи сторожать, – каже собі Канчуга. – Ну та дарма! Їх багато – я один. На мене накинуться, один з одним зіткнуться, між собою перегризуться, про мене забудуть!»

Пішов Канчуга по юртах харчі збирати.

Квашену брусницю, нерп'ячий жир, солону черемху, лосятину, осетрині пузця, лілії сухі, черемхові перепічки з усього стійбища зібрав. Сидить і їсть.

А в юрті Конги голодні діти плачуть.

Прийшов тут до стійбища тигр. Через спину перекинувся, людиною став. Дивиться: не курить дим, не ходять люди, не гримить бубон, не чутно собак: мертві всі лежать. Прийшов по брату Конги поплакати; а тут – сліз не наберешся: стільки покійників у стійбищі.

Чує тигрячий чоловік – хтось у юрті Конги плаче. Двері відчинив. Дітей побачив. На руки взяв. По стійбищу пішов, живих шукати. Ніхто на його голос не озивається...

До юрти Канчуги підійшов тигрячий чоловік. За двері смикнув – не відчиняються. А чутно – хтось там вовтузиться, плямкає.

Постукав.

Почув Канчуга стукіт. Подумав, що діти Конги із своєї юрти впорались, прийшли, їсти просять. Жує Канчуга, давиться, повний рот набиває. Насилу прожував, кричить: – Ідіть, не просіть: самому їсти нічого!

Сказав тоді тигрячий чоловік:

– Е-е, Канчуга, ти закон лісових людей забув: слабкому – допоможи, голодному – дай, сироту – прихисти! Так жили уде. Так жити будуть. Не місце тобі серед простих людей! Тричі ти від страху помирати будеш. Тіло твоє дедалі меншим і меншим ставатиме, а зажерливість – дедалі більшою й більшою. Так з тобою буде, доки ти не згинеш зовсім!

Через спину перекинувся, тигром став. Дітей на спину посадив, в тигрове стійбище поніс.

Каже своїм землякам:

– Ось діти мого дядька. Годувати їх нікому...

Стали тигри дітей годувати. Найкращі шматки дітям віддавали. Стали діти рости. Нові імена їм дали, щоб чорна смерть за старим іменем слідом не прийшла на нове місце. Дівчинку Інга назвали, хлопчика – Егда.

Швидко виросли діти.

Інга рукодільницею стала, Егда – мисливцем.

Ось настав час, старий тигр з ними через тигрячу дорогу переступив, дорогу простих людей показав, закон розповів, як жити, щоб усе добре було. І до свого стійбища пішов.

А Інга з Егдою пішли до людей.

Повз стійбище батька пройшли. До стійбища стежки травою заросли. Егда пучок сухої трави над стежкою прив'язав, щоб люди мимо йшли, не зупинялися.

Це про те, що з дітьми було.

А з Канчугою ось що трапилось. Коли тигрячий чоловік своє слово сказав, видовжився у Канчуги ніс, виперли з рота ікла, на горбі щетина виросла, а на руках і ногах ратиці. Кабаном став Канчуга. На зріст став менший, а зажерливість у нього збільшилася. З'їв він усе, що в юрті було. У тайгу побіг. Риє землю, коріння, молоду траву жує, жолуді шукає, від жадоби давиться – і все наїстися не може. Цілісінький день по тайзі ходить, жує, гризе, хрущить, а все ніяк не вдовольниться. Й уві сні чавкає, сопе, жує: сняться йому жолуді, пташині тельбухи і всіляка інша їжа. Як прокинеться, знову за їжу, а черево – все порожнє!

Так у тайзі й зустріли Канчугу Інга з Егдою, коли йшли від тигрячих людей.

Побачив Канчуга брата з сестрою, думає: «З'їм я їх – вдовольнюся нарешті!» Кинувся він на родичів Конги.

Замахнувся Егда списом – помер кабан-Канчуга від страху. Через спину перекинувся – риссю став. Пащу роззявив, зуби вишкірив, на Егду кинувся, з'їсти його хоче...

Знову замахнувся Егда списом – і померла від страху рись-Канчуга. Через спину перекинувся – пацюком став. На зріст менший, а зажерливий ще дужче. Червоні очі витріщив, голим хвостом по землі б'є, зуби свої гострі виставив, кинувся на Егду, думає: «Ось його з'їм – вдовольнюся». Махнув Егда на пацюка рукою. Здох від страху втретє Канчуга. Через спину перекинувся – жуком-шашіллю став. Таким жуком, який сторічні сосни пожирає, на порохню переводить. Загудів жук, крила розправив, вусами пряде, ніжками сукає. Налетів він на Егду, на лобі сів, рота роззявив, думає хлопця живцем ковтнути.

Розсердився тут Егда-хлопець:

– Коли злості у тебе не меншає і зажерливість не знає меж, сам себе вини, а не мене – я перед тобою не винен!

Сказав він так і ляснув себе по лобі.

Тільки мокре місце від жука лишилось.

Пропав зажерливий Канчуга, який пошкодував харчів для дітей. Від їхніх рук загинув.

І ніхто за ним не жалів.

Автор: Удегейська народна казка; ілюстратор: Павлішин Г.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова