Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн





Елеонор Фарджон

Засинай, моє дитятко

Засинай, моє дитятко

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр –  Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Н.Салієнко

Гризельда Кеф'ю жила зі своєю прабабусею у будинку, що стояв у найдальшому кутку Провулку. Їй було десять, Прабабусі - сто десять років, але ви помиляєтесь, якщо вам здалося, що між ними дуже велика різниця. Якби прабабуся була удвічі, або утричі, або у чотири рази старша за Гризельду, тоді різниця була б величезною, адже у двадцять, чи тридцять, чи в сорок років ви відчуваєте себе, звичайно, не так, як у десять. А сто - гарне, кругле число, яке замикає вікове коло. Тому в свої десять років Гризельда якраз зрівнялася з прабабусиними десятьма - Прабабуся Кеф'ю була на сто років попереду і в той же час недалеко від неї пішла.

Прабабуся любила все, що любила Гризельда. Вона не вдавала, як іноді удають старіючі люди, що любить те ж саме, що любить і Гризельда, вона дійсно любила.

Коли Гризельда нанизувала на нитку кольорові намистинки, Прабабуся Кеф'ю любила їх складати в купки, сортуючи намистинки за кольором і розміром, і подавати їх Гризельді, коли та простягала руку.

Коли Гризельда укладала спати свою ляльку Арабелу, Прабабуся Кеф'ю любила розстібати їй ґудзики на сукні й розмовляти пошепки з Гризельдою, доки Арабела не засинала. А коли Арабела не слухалась і не хотіла спати, прабабуся любила наспівувати "баю, баю, бай" і колисати неслухняну ляльку в себе на руках, поки вона не заспокоїться і не засне. А найбільше прабабуся любила товкти горішки і перебирати смородину, коли Гризельда пекла пиріжки, а от щодо самих пиріжків, вона їх просто обожнювала, і якщо Гризельда робила сім штук, то прабабуся завжди з'їдала чотири.

Засинай, моє дитятко

У Прабабусі Кеф'ю було всього шість своїх зубів, проте жоден з органів почуттів ще не відмовив їй. Вона могла чути і бачити, розрізняти запахи і смаки, говорити і хвилюватися, а також пам'ятати. Вона могла і забувати. Наприклад, вона забувала те, що сталося минулого тижня, і пам'ятала те, що сталося сто років тому. Вона не дуже добре могла ходити, тому за стерпної погоди Гризельда садовила її перед розчиненим вікном, дивитися на Провулок і на весь білий світ, а за гарної погоди вона садила прабабусю у саду, де гули бджоли. Влітку прабабуся любила сидіти біля кущів чорної смородини або біля малини, але найбільше вона любила сидіти серед стручків зеленого горошку.

Вона казала, що буде погрожувати пальцем шпакам, якщо вони прилетять красти ягоди. Але коли Гризельда приходила забрати прабабусю додому, вона щоразу знаходила голі гілочки там, де раніше були ягоди чорної смородини, або білі головки без рожевих шапочок на кущах малини, або дюжини порожніх горохових стручків на стеблинах скрізь, куди можна було дотягтися рукою. Бачачи, що Гризельда все це помітила, Прабабуся Кеф'ю качала своєю старенькою головою і казала: "От вже ці шпаки, я заснула, напевно, не більше, ніж на хвилинку, і на тобі, все поклювали!"

Гризельда робила вигляд, ніби не помічає, що кінчики пальців у прабабусі забруднені яскраво-червоним соком, або що під її потрісканими нігтями зелені цяточки від гороху.

А восени Прабабуся Кеф'ю любила сидіти під ліщиною, і тоді вся земля навколо неї була усипана зеленими шкаралупками. Зачувши кроки онуки, вона приймалася бурчати, втупившись у шкаралупки: "От вже мені ці білки, оці білки". Гризельда нічого не казала прабабусі до вечора. А перед сном її попереджала:

- Зараз я дам тобі ліки, бабусю.

- Не хочу ніяких ліків, Гризі, - відповідала бабуся.

- Хочеш-не-хочеш, бабусю.

- Я не люблю ліки. Вони такі гіркі.

- Вони корисні, - говорила Гризельда, дістаючи пляшечку.

- Не буду пити ніяких ліків, кажу ж тобі.

- Якщо ти не вип'єш, у тебе заболить вночі живіт.

- Не заболить, Гризі.

- Заболить, от побачиш.

- Чому ти так думаєш?

- Я просто знаю. І у білок заболить, якщо їм не дадуть ліків.

Засинай, моє дитятко

- Ну, гаразд, - погоджувалася Прабабуся Кеф'ю.

Але коли Гризельда підносила їй ложку до рота, вона мотала головою і кричала:

- Ні, ні, не буду! Нехай Бела теж вип'є.

- Добре, бабусю, - говорила Гризельда, - ти побачиш, як добре п'є ліки Бела, - і Гризельда підносила склянку до фарфорового личка ляльки. - Будь такою ж розумницею, як Бела.

- Не буду! Не буду!

- Ну, давай, давай же!

- А якщо я вип'ю, ти мені даси цукерочку?

- Дам.

- А дві цукерки даси?

- Дам.

- А розповіси мені казку?

- Розповім.

- А заспіваєш мені пісеньку?

- Заспіваю, бабусю, ну, давай же, давай вип'ємо.

Коли, нарешті, Прабабуся Кеф'ю випиває гіркі ліки і робить смішну гримасу, наче вона зараз заплаче, Гризельда швидко засовує їй до рота цукерку, і її гримаса перетворюється на усмішку, а старенькі очі жадібно блищать і дивляться на другу цукерку. А коли вона нарешті вмощується у ліжечку, і строкату клаптикову ковдру затишно підгорнуто з усіх боків, Прабабуся Кеф'ю каже:

- Яку казку ти мені розповіси сьогодні, Гризі?

- Я розповім тобі казку про велетку, бабусю, - каже Гризельда.

- Про велетку, в якої було три голови?

- Так, саме про цю.

- І вона жила у мідному замку?

- Саме так.

- Мені подобається вона, - каже Прабабуся Кеф'ю, киваючи своєю старенькою головою, та її очі горять від радісного очікування. - Тепер розповідай, та тільки дивись, нічого не пропускай, - каже прабабуся.

Гризельда сідає біля ліжка, бере маленьку худеньку ручку прабабусі, гладить її під ковдрою і починає: "... Колись давно жила собі Велетка, і в неї було три голови, і вона жила у Мідному Замку".

- Ах! - зітхає Прабабуся Кеф'ю.

Настає мовчання, потім вона запитує:

- Ти вже все розповіла, Гризі?

- Все, бабусю.

- Все-все?!

- Все-все.

- І нічого не пропустила?

- Жодного слова.

- Мені дуже подобається ця казка, - каже прабабуся. - А тепер заспівай мені, і я засну, - просить вона.

Тоді Гризельда співає пісеньку, яку Прабабуся Кеф'ю співала своєму синові і синові свого сина (який був Гризельді батьком). А її власна прабабуся, яка співала пісеньку їй, коли вона була зовсім маленькою дівчинкою, почула цю пісню від своєї прабабусі, для якої цю пісеньку написали.

Баю, баю, бай,
Засинай моє дитятко,
Засинай моє дитятко,
Баю, баю, бай.

Ось яка це була пісенька, що  дісталася Гризельді від її прабабусі, якій вона дісталася від її прабабусі, яка і була тим самим дитятком у пісеньці. Гризельда співала її знову і знову і гладила прабабусину ручку під ковдрою. Час від часу вона зупинялася і прислухалася до прабабусиного дихання, але прабабуся негайно розплющувала одне блискуче око і говорила:

- Не йди, Гризі, і не кидай мене, я ще не сплю.

І Гризельда знову починала співати:

Баю, баю, бай,
Засинай моє дитятко,
Засинай моє дитятко,
Баю, баю, бай.

Зупинялася. Прислухалася. Баю, баю, бай!

Дуже-дуже тихо Гризельда витягала свою руку з-під ковдри. Прабабуся міцно спала і дихала уві сні, як дитина.

Тепер ви бачите, як далеко відійшли одне від одного сто десять років і десять років.

Усе це відбувалося у 1879 році, коли маленькі дівчатка у десять років платили два пенси на тиждень, щоб ходити до школи, а старенькі бабусі, яким було сто десять років, не отримували пенсії. Ви, напевно, здивуєтеся, на що жили Гризельда і Прабабуся Кеф'ю? Якщо загалом, можна сказати, що вони жили на доброту. Оренда їхнього будиночка коштувала один шилінг на тиждень, звичайно, це було недорого, але ж і цей шилінг треба було звідкись узяти. Потім потрібно було платити два пенси за школу. Будиночок належав містерові Гринтопу, сквайру, і коли тато Гризельди помер і Гризельда з прабабусею залишилися самі без годувальника, всі казали:

- Звичайно, стара місіс Кеф'ю переселиться у Притулок для престарілих, а Гризельда піде в служниці.

Але коли їм це запропонували, Прабабуся Кеф'ю влаштувала справжній скандал.

- Я не піду у Притулок для престарілих, - заявила вона. - Мені всього якихось сто десять років, і я ще для нього не дозріла. Я залишаюся тут. Хіба в мене немає Гризі, аби доглядати мене?

- А що ви робитимете, поки Гризі у школі? - запитала місіс Гринтоп, що прийшла провідати, як у них справи.

- Що робитиму? Я багато чого робитиму. Я сидітиму в саду і сидячи буду полоти навколо себе. І я буду дивитися, щоб чайник не википів і каструля не втекла, я буду стежити, щоб кошеня не влізло у молоко, я буду щипати скіпу і наводити лад у буфеті, я буду гострити ножі і чистити картоплю на вечерю. А що? Як це, що я буду робити? Якщо я не можу ходити, це не означає, що я сидітиму склавши руки.

- Але, місіс Кеф'ю, а раптом ви захворієте?

- Чому я маю захворіти? Я в житті ніколи не хворіла і не збираюся в цьому віці починати.

- Але, місіс Кеф'ю, а як же з платою за будинок?

На це у місіс Кеф'ю відповіді не було, і місіс Гринтоп продовжувала наполягати:

- Ви побачите, вам буде краще у Притулку для престарілих, а Гризельда буде часто вас відвідувати. Я заберу її до себе, вона допомагатиме мені з дітьми, а я навчу її всієї кухонної премудрості.

- Вона вже знає всю кухонну премудрість, - сказала прабабуся. - Вона і парить, і варить, і чистить, і миє, як маленька жінка. А я не піду до Притулку. Нехай туди йдуть такі ледарки, як Емілі Дін, яка не хоче нічого робити, хоча їй не більше ста років, вже як на те пішло. Деякі наговорять більше, ніж написано у Біблії - а я залишаюся там, де я є.

Місіс Гринтоп зітхнула і подумала, щоб іще сказати, аби пом'якшити удар, тому що була впевнена, що стара місіс Кеф'ю не зможе залишитися там, де вона була. Вона повернулася до Гризельди, що сиділа мовчки зі своїм в'язанням біля каміна, і запитала:

- А ти, що ти скажеш, Гризельдо?

Гризельда схопилася, присіла перед нею і сказала:

- Прошу вас, мем, я можу доглядати бабусю перед школою, а опівдні можу приходити погодувати її обідом, а ввечері я можу приходити до вас і допомагати з дітьми, а потім я можу погодувати і укласти бабусю спати - як ви думаєте, містер Гринтоп дозволить бабусі залишитися у будинку? Я працюватиму з усіх сил, мем. Я можу чистити каструлі й заправляти лампи гасом, і лагодити простирадла, я можу штопати шкарпетки і пришивати ґудзики, і я б із задоволенням купала малюка, з превеликим задоволенням, мем.

- А хто ж догляне твою бабусю, коли ти будеш у мене? запитала місіс Гринтоп.

- Весь Провулок, мем, - сказала Гризельда, вона знала доброту бідних сусідів, про яку дружина сквайра навіть і поняття не мала.

- А де ти візьмеш два пенси, щоб заплатити за школу?

- Я їх теж зароблю, мем.

- А їжа? Адже вам же треба харчуватися, Гризельдо.

- Ми тримаємо курочок, і бджіл, і садок, мем. А хмизу в лісі скільки завгодно.

- Але хто цим буде займатися, Гризельдо?

- Я можу поратися з курками вранці, до того, як треба обслужити бабусю, а в саду - увечері, після того, як її покладу.

Гризельда здавалася такою впевненою, що впорається з усім цим, що місіс Гринтоп нічого не залишалося, як промурмотати:

- Добре, я поговорю з чоловіком.

Вона поговорила з чоловіком, і все владналося так, як і хотіли Гризельда та її прабабуся. Містер Гринтоп дозволив їм користуватися будинком з садом за те, щоб Гризельда кожного дня допомагала їм доглядати дітей. А два пенси за школу вона заробляла, проводжаючи до школи молодших учнів, що жили за милю і далі від школи. Вона взялася заходити за ними і відводити їх до школи вранці. З садом була б біда, але тут у справу втрутився увесь Провулок. Усім Провулком доглядали не тільки бабусю, поки не було Гризельди, але і бджіл, і курчат; усім Провулком забезпечували їх насінням, один посадив, інший прополов, а третій зібрав для них хмиз. Сусідки обібрали для неї чорну смородину та малину на варення, і зелений горошок. З усього Провулка весь час несли то одне, то інше з одягу. Загалом, Гризельда і прабабуся справлялися, а оскільки вони продовжували жити разом, вони були абсолютно щасливі.

Засинай, моє дитятко

Коли їй вже було майже одинадцять, Гризельда Кеф'ю захворіла. Якось вранці вона встала з ліжка, відчуваючи страшну слабкість, але нічого не сказала про це бабусі. Вона розпалила вогонь, поставила воду для чаю, вийшла надвір і погодувала курчат, поговорила з бджолами і набрала миску картоплі на обід. Потім повернулася до кімнати, ошпарила чайник, заварила чай і поставила його на виступ у каміні заварюватися. Після цього вона підняла прабабусю, одягла її, зачесала залишки її тонкого білосніжного волосся і подала їй сніданок.

- Ти не хочеш нічого поїсти, Гризі? - запитала прабабуся, кришачи хліб у чашку.

Гризельда похитала головою, сьорбнула ковточок гарячого чаю і відчула себе трохи краще. Прабабуся Кеф'ю не звернула особливої уваги, тому що Гризельда часто говорила, що не хоче вранці снідати, але зазвичай це було тому, що їжі й одному було замало, не те що двом. Перед тим, як піти з дому, Гризельда посадила прабабусю на самому сонечку під вікном, поставила перед нею каструлю з картоплею, миску води і дала хорошого гострого ножика.

- Ти б мені дуже допомогла, бабусю, якби почистила картоплю, - сказала вона.

- Почищу-почищу, - сказала Прабабуся Кеф'ю. - А коли Ебенезер Вільсон проходитиме біля нашого дому, я його покличу, і він поставить каструлю на вогонь.

- Як добре ти мені допомагаєш, - сказала Гризельда. - Я посаджу тобі Белу, щоб тобі не було нудно, і залишу вам два м'ятні льодяники, кожній по одному. Ти дивись, не віддавай Белі обидва!

- Вона така жадібна, вона захоче обидва, - сказала Прабабуся Кеф'ю, поводячи гострими оченятами з Гризельди на Арабелу. - Може, ти залишиш три льодяники, і вона усміхнулася своєю милою жадібною усмішкою.

- Їй стане зле від них, - сказала Гризельда, і хоча їй самій було млосно, вона хоробро приховувала це. Вона посадила Белу на підвіконня, але Бела тут же впала.

- Здається мені, їй вже зле, - сказала Прабабуся Кеф'ю, починаючи шкребти картоплю. - Що ж, я з'їм льодяники сама, аби поберегти її шлунок.

Гризельда потягнулася за книжкою, щоб підкласти Белі під спинку. У Прабабусі Кеф'ю було всього дві книжки: Біблія, з якої Гризельда читала по неділях, і ще одна, з якої вона ніколи не читала, тому що книга була старою-престарою, з дивним друком і з поганим правописом. Але вона годилася на те, щоб підкласти під зламану ніжку стільця або, як зараз, зробити підпору для Бели. З книжкою за спиною Бела сиділа на підвіконні, зовсім як жива.

- Ось так краще, - сказала Гризельда, відчуваючи, що її прабабуся не зовсім одна, поки в неї є Бела, з якою можна поговорити. - Прощавай до обіду, бабусю.

Але попрощалися вони на більш довгий термін. Коли Гризельда ледве пройшла милю, щоб зайти за одним з молодших учнів, вона впала прямо на порозі його будинку, де її знайшла мама малюка.

- Божечки мій, Гризельдо Кеф'ю, та ти ж зовсім слаба! - вигукнула мама малюка. - Присягаюся, у тебе тиф!

Засинай, моє дитятко

У Гризельди дійсно виявився тиф, і її непритомну забрали до лікарні. Хвороба її була у важкій та  ще й у зворотній формі, і одужувала вона вкрай повільно. Щойно в неї прояснилося в голові, вона запитала:

- А як моя бабуся?

- Та ти не турбуйся за свою прабабусю, - сказала симпатична нянечка, яка доглядала Гризельду, - з нею все гаразд, можеш не сумніватися.

Так, врешті-решт, Прабабусю Кеф'ю забрали у Притулок для престарілих.

Через три місяці, коли Гризельду виписали з лікарні, бліду, худу і коротко стрижену, місіс Гринтоп прислала по неї власний екіпаж.

Гризельда ледь стримувала радісне хвилювання, що охопило її, коли коні підходили все ближче і ближче до села. Правди вона не знала і сподівалася, що через хвилину-другу обійме свою прабабусю. Яке ж було розчарування, коли коні проїхали повз її Провулок і рушили далі до кам'яних воріт садиби сквайра.

- Зупиніться, зупиніться, - закричала Гризельда, встаючи колінами на сидіння і б'ючи в широку спину кучера кулачками, як у двері, які вона хотіла відчинити. Кучер озирнувся через плече і сказав:

- Все гаразд, дитино, на тебе чекають у Хазяйському Будинку пити чай з маленькими панами.

Гризельда відкинулася на сидіння. Чай з дітьми Гринтопов, з Гаррі, Конні, Мейбл і Малюком - це було б святом для неї у будь-який інший час, але зараз, коли їй хотілося тільки одного - пригорнути до себе свою маленьку прабабусю, ця доброта була недоречною. Напевно, добра місіс Гринтоп просто не розуміла. От якби в неї був тиф, от якби вона мала вперше за три місяці побачити своїх дітей?!

Місіс Гринтоп розуміла більше, ніж думала Гризельда. Вона зустріла Гризельду на парадних сходах, обійняла її і сказала:

- Ходімо ж, Гризельдо, діти вмирають від цікавості, як ти виглядаєш стрижена. Цікаво, чи згадає тебе Малюк?

- Сподіваюся, мем, - сказала Гризельда покірно.

Засинай, моє дитятко

Разом із місіс Гринтоп вона увійшла до дитячої кімнати, де діти з галасом обступили її.

- Ну хіба Гризельда не смішна! - закричав Гаррі.

- Я теж хочу коротку зачіску, - закричала Конні, в якої буле пряме волосся.

- А я не хочу, - сказала Мейбл, в якої волосся буле кучеряве.

Малюк був єдиний, хто не помітив жодної різниці. Він підповз до Гризельди і вхопив її за гомілку, гудучи: "Гизі-гизі-гизі".

- Він упізнав мене, - зраділа Гризельда, - дивіться, мем, він упізнав мене. Ти впізнав мене, мій маленький? - і вона підхопила його на руки і заспівала "Засинай моє дитятко". Потім вона швидко повернулася до місіс Гринтоп:

- Мем, прошу вас, скажіть, щось сталося з моєю бабусею?

- Ні, Гризельдо, звичайно, ні, - сказала місіс Гринтоп. Але з деякою поспішністю в голосі і вже так м'яко, що Гризельда затинаючись вимовила:

- О, мадам, що ж з нею?

- Бачиш, Гризельдо, - сказала місіс Гринтоп, сідаючи і пригортаючи її до себе, - я впевнена, ти зрозумієш, що все на краще. Поки тебе не було, її не було кому доглядати, а в Притулку звільнилася така чудова кімната...

- У Притулку для престарілих! - в жаху розкрила очі Гризельда.

- ...одна з кутових кімнат, прямо навпроти трояндових клумб. У твоєї бабусі чудовий камін, теплі ковдри і чай із цукром, і все, що їй заманеться, продовжувала місіс Гринтоп лагідно, немов застилаючи переживання і враження Гризельди товстою ватяною ковдрою. - А як пишається нею все село, Гризельдо. Вона найстарша за всіх у Притулку, і всі відвідувачі неодмінно хочуть побачити її й поговорити з нею і приносять їй чогось смачненького. Завтра ти теж її навідаєш і віднесеш їй маленький гостинець.

- Завтра, мем?

- Так, Гризельдо, сьогодні вже занадто пізно.

- Добре, пані. Отже я зможу забрати її завтра.

- Але куди, Гризельдо? - сказала місіс Гринтоп з деяким коливанням.

- В наш будиночок.

- Бачиш, Гризельдо, містер Гринтоп має намір тепер продати будиночок, коли місіс Кеф'ю так добре влаштована і за нею такий гарний догляд, ну, дійсно, дівчинко, ти така маленька і так багато на себе взяла.

- Гризі плаче, - повідомила спостережлива Мейбл, - Гризі, чому ти плачеш?

- Помовч, Мейбл, і не чіпай її. Гризі залишиться у нас і буде нянечкою Малюка, а ви, діти, всі будете любити її, а потім ми всі разом поїдемо на море на цілих шість тижнів. Подумай про це, Гризельдо!

- Гризі, - потягнула її за руку Конні, - у нас сьогодні кекс до чаю.

Гризельда відвернулася і проковтнула тугий комок у горлі. Не годиться дітям показувати прикрості життя, вона це знала. Ті, хто відповідають за дітей, у відповіді й за те, аби вони були веселими та щасливими. Але навіть у найгірші хвилини в лікарні їй не було так важко, як зараз. Кекс і море нічого для неї не значили.

Місіс Гринтоп дотримала свого слова, і наступного дня Гризельду відвезли до Прабабусі Кеф'ю в її нові апартаменти у Притулку для престарілих - у її новий будинок, значно старший, ніж навіть вона сама. Багато разів Гризельда проходила під старовинною аркою у квадратний садок, замкнутий стінами цього останнього притулку дідусів і бабусь, що сиділи, гріючись на сонечку, біля своїх останніх в житті дверей. У цьому садку, залитому сонцем, було спокійно і затишно. У кожному ромбі вікна стояв свій горщик з геранню, або з петунією, або з красолею, у кожні відчинені двері було видно розпалений камін і заварний чайник на камінному виступі, у кожного дідуся була своя люлька, а в кожної бабусі - фунтик нюхального тютюну. Садок у центрі двору був розбитий на маленькі ділянки для кожної пансіонерки і для кожного пансіонера. Молодий садівник полов бур'яни на доріжках і підрівнював бордюри, а кожен дідусь і кожна бабуся самі колупалися в своїх палісадничках. А тим, у кого були рідні, дочки і сини допомагали прикрасити ділянку і обробити її. Йдучи за місіс Гринтоп по доріжці, Гризельда вже думала, який з палісадничків відведений її бабусі, і міркувала собі посадити кілька стебел горошку і кущик чорної смородини на перші ж заощаджені пенні.

Декілька відвідувачів прогулювалися навколо, зупиняючись перемовитися словом із найбільш цікавим на вигляд пансіонером. Приємного виду дама і розумного виду джентльмен зупинилися біля дверей Емілі Дін, яка вголос на щось нарікала. Емілі Дін у свої сто один рік довго була предметом гордості у знаменитому старому Притулку.

- Не вірте їй, - торохтіла стара Емілі, ковтаючи половину букв, - не вірте жодному слову. Їй дев'яносто дев'ять, і ні днем більше. Ви на зуби її подивилися? У неї їх шість, а у мене тільки два. І це вона старша за мене? Ні, сер, ні, мем. Шість у неї, і два в мене. Все ясно, як божий день!

- Доброго ранку, Емілі. Що за біда трапилася? - запитала місіс Гринтоп.

- Доброго ранку і вам, мадам. Стара місіс Кеф'ю, в ній вся біда. Це їй сто десять років? Дев'яносто дев'ять, і ні днем більше. Здрастуй, Гризі, ти прийшла забрати свою бабку додому? Чим швидше - тим краще.

Гризельда теж так думала, але місіс Гринтоп лише усміхнулася:

- Ні, Емілі, Гризельда просто прийшла провідати свою бабусю і подивитися, як їй тут добре. - Потім вона повернулася до леді і джентльмена, яких, як видно, знала:

- Ну, Маргарет, професоре, а ви вже бачили місіс Кеф'ю?

- Чудова старушенція! - сказав професор.

- А що я вам казала!

- Дев'яносто дев'ять, і ні днем більше, - прошамкала Емілі.

Приємного виду дама на ім'я Маргарет ласкаво подивилася на Гризельду:

- А це її маленька правнучка, яка була хвора? Місіс Кеф'ю все нам про неї розповіла і про те, як вона добре співає. Як ти себе почуваєш, моя мила?

Гризельда присіла перед нею:

- Добре, дякую, мем.

- А ти заспіваєш нам, Гризельдо?

- Так, мем, - шепнула Гризельда соромливо, адже насправді вона співала лише для своєї бабусі і для Малюка Річарда.

- Якось іншим разом, - додала місіс Гринтоп, на превелике полегшення Гризельди. - А зараз нам треба йти до її прабабусі. Адже вони не бачилися три місяці. Не забудьте, ми чекаємо на вас до обіду, Маргарет. Якщо прийдете раніше, побачите, як ми купаємо Річарда.

Потім вони пішли далі по сонячній доріжці та зупинилися на розі, і там у своєму власному старому кріслі-гойдалці дрімала біля каміна Прабабуся Кеф'ю. Більше Гризельда стримуватися не могла. Вона кинулася до неї та міцно обхопила свою бабусю руками, а місіс Кеф'ю розплющила очі і сказала:

- Здрастуй, Гризі, повернулася нарешті? Що тобі наробили з твоїм волоссям?

- Їх обстригли, бабусю, коли я хворіла.

- Мені так не подобається, - сказала стара пані. - Що це вони тебе обстригли і мене не запитали. Зараз ми підемо додому?

- Ох, бабусю, - прошепотіла Гризельда.

Місіс Гринтоп знову прийшла їй на допомогу.

- Не зараз, місіс Кеф'ю. А зараз ви повинні показати Гризельді, як добре і зручно вам тут живеться. Поглянь, Гризельдо, твоя прабабуся тут ну зовсім як вдома. І книги, і чайник, і навіть квіти на вікні - з вашого саду.

- І Бела, - вигукнула Гризельда, побачивши свою ляльку, що визирала з-за складок прабабусиної шалі.

- Так, ви доглядали Белу замість Гризельди, чи не правда, місіс Кеф'ю?

- Бела добре себе поводила, бабусю?

- Коли як, - сказала стара пані.

- Я принесла тобі м'ятних льодяників, бабусю.

Гризельда вклала паперовий пакетик у маленьку худу ручку, яка негайно сховалася під теплою шаллю. Раптом очі Прабабусі Кеф'ю блиснули, і все личко зморщилося у лукавій милій посмішці.

- От вже ця Емілі Дін, - пирснула вона.

- А що Емілі Дін, бабусю?

- Ревнує. Вона була до мене найстарішою. А тепер ні. Адже їй тільки перевалило за сто, шахрайці. Ну й нехай. Нехай буде, як вона хоче, завтра, коли ти забереш мене додому.

- Ох, бабусю, - прошепотіла Гризельда.

- Вранці я буду готова, - сказала Прабабуся Кеф'ю, та раптом, наче мала дитина або мале кошеня, вона заснула.

- Ходімо ж, Гризельдо, - лагідно сказала місіс Гринтоп. - Я думаю, ти захочеш взяти Белу з собою, чи не так?

- Ні, мем, - сказала Гризельда. - Я залишу Белу бабусі. У мене є Малюк.

Вона вийшла слідом за місіс Гринтоп та йшла за нею по доріжці, відвертаючись і ховаючи обличчя у тіні капора всю дорогу.

Цілий день Гризельда займалася Малюком Річардом, і ніхто не втручався в її заняття. Місіс Гринтоп настільки добре розуміла, що вона переживає, що навіть заговорила про це зі своїм чоловіком, коли вони перевдягалися до обіду.

- Так ти думаєш, Джоне, це неможливо?

- Облишмо це, люба, - сказав сквайр. - Скоро вони з цим звикнуться, бабусі з кожним днем необхідно буде догляду все більше і більше. Дитина не зможе заробляти і платити нам ренту і одночасно доглядати бабусю. Крім того, я не хочу більше здавати котедж, я хочу його продати і на ці гроші відремонтувати огорожу, змінити дах, а на решту купити нову комору. Фермер Лоусон пропонував мені за котедж тридцять фунтів, але я думаю, що його можна продати і за тридцять п'ять. В усякому разі, ремонтувати його немає сенсу, треба його продати.

- Ш-ш, тихіше, - сказала місіс Гринтоп, оскільки повз двері проходила Гризельда, несучи купати Річарда, і тихенько воркувала з ним.

- Ти в мене така добра, - сказав містер Гринтоп і ніжно вщипнув дружину за вушко. - А тепер облишимо дрібниці, тому що, якщо я не помиляюся, у двері дзвонять.

Це приїхали гості, і перше, що сказала Маргарет місіс Гринтоп після того, як вони розцілувалися, це:

- Можна я подивлюся на Річарда?

- Його якраз купають, - сказала місіс Гринтоп.

- Яке щастя, - вигукнула Маргарет і без зайвих слів побігла нагору до дитячої кімнати.

Місіс Гринтоп побігла за нею, щоб подивитися, як буде дивитися Маргарет на її бездоганного малюка, і крикнула професору через плече:

- А ви не хочете поглянути, Джеймсе?

- Звичайно ж, не хоче, люба, - сказав містер Гринтоп з нетерпінням.

Але професор довірливо сказав:

- Звичайно, хочу! - і обидва джентльмени пішли нагору за дамами.

Але біля дверей дитячої кімнати вони застали місіс Гринтоп, яка тримала двері навстіж і притискала палець до губ, оскільки над лопотінням Малюка Річарда і плескотом води у ванночці дзвенів чистий, як срібло, голосок Гризельди Кеф'ю:

Баю, баю, бай,
Засинай моє дитятко,
Засинай моє дитятко,
Баю, баю, бай.

- О, це абсолютно чарівно! - сказала Маргарет.

Але професор раптом швидко протиснувся у двері і, кинувшись до ванночки, запитав у Гризельди:

- Що це за пісня, дитино? Звідки взялася ця мелодія? Ти знаєш, що ти співаєш?

Гризельда злякано підвела очі і вся почервоніла, а витягши Малюка, що з усієї сили брикався, з води сказала:

- Так, сер, це те, що я співаю, коли укладаю спати свою бабусю. Тихенько, зайчику, будь хорошою дитинкою. Ось послухай: "Засинай моє дитятко, засинай моє дитятко", - знову заспівала Гризельда, похитуючи закутаного у рушник Річарда в себе на колінах.

- Хто тебе навчив цієї пісні? - допитувався професор.

- Та в чому справа, Джеймсе? - запитала Маргарет.

- Помовч, Меггі, - сказав професор. - Хто навчив тебе словам і мелодії, Гризельдо?

- Ніхто не вчив, сер. Бабуся колись її співала для мого дідуся, а потім моєму татові, а потім мені, а тепер я сама її співаю бабусі та Малюкові.

- А хто її співав для твоєї бабусі?

- Її бабуся.

- А хто її співав для бабусі твоєї бабусі?

- Облиш ці дурниці, Джеймсе, - засміялася Маргарет. - Звідки дитині знати? Ти так можеш дійти до царювання Вільяма і Мері.

- Я і далі дійду, якщо знадобиться, - сказав професор. - А тепер, Гризельдо - Гризельдо, Боже, твоя прабабуся називала тебе Гризель?

- Гризі, сер.

- Гаразд, нехай Гризі. Скажи, а як звуть твою бабусю?

- Мою бабусю звуть Гризельда, і її бабусю звали Гризельдою. Ми всі Гризельди, через цю пісню. Вона називається "Пісня Гризель", сер.

- Так, я знаю, - сказав професор, дуже здивувавши всіх.

- І це наша пісня, - сказала Гризельда, обережно промокаючи усі складочки в Річарда.

- Краса ти моя, - сказала Маргарет, нахиляючись його поцілувати.

- Не перебивай, Меггі, - сказав професор. - Що ти маєш на увазі, Гризельдо, "наша пісня" - твоя пісня?

- Вона була написана для нас, - відповіла Гризельда. - Для однієї з нас, з Гризельд, багато років тому, але я не знаю, для якої саме.

- А ти знаєш, хто написав її?

- Містер Деккер, сер!

- Саме так! - переможно сказав професор.

- Чого ти так розхвилювався, Джеймсе? - запитала Маргарет.

- Помовч, Меггі. Послухай, Гризельдо, як ти дізналася, що містер Деккер написав цю пісню, та ще для однієї з вас?

- Тому що це є в книзі, сер.

- У якій книзі?

- У бабусиній. Ну, в тій, де поганий правопис і дивний друк.

- А, друкована книга, - в голосі професора прозвучало деяке розчарування.

- Так, сер. Але пісня написана від руки, на зворотному боці обкладинки, а під нею приписано "Моїй дитинці Гризель. Т. Деккер", і день, і місяць, і рік.

- А який місяць, який рік?

- Одинадцяте жовтня, тисяча шістсот третього року, - сказала Гризельда.

- Еврика! - проголосив професор.

- Наче ти збожеволів, Джеймсе? - запитала Маргарет.

Але професор вже ставив нове питання:

- А де ця книга зараз?

- Думаю, Бела сидить на ній, сер.

- Бела?

- Моя лялька, сер. Книга хороша підпора для неї.

- А де ж Бела? - запитав професор, оббігаючи очима кімнату.

- Я залишила її у бабусі в Притулку, сер, щоб їй не було сумно.

- Ага, то ти поступилася своєю дитинкою іншому, чи не так, Терпляча Гризель? Завтра ми разом підемо до Притулку, відвідати твою бабусю.

У Гризельди розгорілися очі; тим часом вона застібала піжаму з пухнастим начосом на Річарді, але сказала вона лише:

- "Терпляча Гризель" - так називається книга, сер.

- Так, я знаю, - сказав професор, - я знаю.

Наступного дня професор заїхав по Гризельду і повіз її у Притулок для престарілих. Він приїхав раніше, ніж Річард впорався зі своєю першою пляшкою молока, і місіс Гринтоп зауважила:

- О, ти рання пташка, Джеймсе.

На що професор відповів:

- Хто рано встає, тому Бог дає.

Вони застали Прабабусю Кеф'ю ще в ліжку, сидячою в подушках, біля неї була Бела, яка визирала з-під клаптикової ковдри. Прабабуся з жвавістю глянула на Гризельду і відразу сказала:

- Що, Гризі, йдемо додому?

- Цей джентльмен хоче глянути на твою книгу, бабусю.

- А ось вона, на вікні, нехай дивиться, якщо хоче.

Професор взяв стару книгу в шкіряній палітурці, дбайливо відкрив її: спочатку він подивився на титульну сторінку, потім на зворотний бік обкладинки. І обидва рази кивнув головою, наче чимось задоволений, а потім присів на ліжко Прабабусі Кеф'ю, один в один як лікар і сказав:

- Розкажіть мені про цю книгу, місіс Кеф'ю. Ви щось пам'ятаєте з того, що вам про неї говорили?

- Пам'ятаю я? - обурено скрикнула Прабабуся Кеф'ю. - Звичайно, пам'ятаю! Те, що мені розповідала моя бабуся про те, що їй розповідала її бабуся, я пам'ятаю так, ніби це було вчора. За кого ви мене маєте? За стару калошу, як Емілі Дін, в якої мізки наче решето?

- Авжеж ні, місіс Кеф'ю. Розкажіть мені в точності, що ви пам'ятаєте,- попросив професор.

Очі Прабабусі Кеф'ю загорілися як ніколи, варто було їм звернутися до минулого.

- Моя бабуся, - сказала вона, заговоривши так виразно, як Гризельда ніколи не чула, щоб її прабабуся говорила так раніше, - народилася, коли на троні сидів король Вільям Оранжський, благослови його Боже, а її бабусі було тоді дев'яносто три роки, хоча вона прожила не більше ста чотирьох, бідолаха, але одинадцять років вона співала бабусі цю пісню, яка в книзі, яку написав для неї її власний тато, коли вона народилася, і надрукував цю книгу, і написав у ній від руки.

- Містер Томас Деккер, - сказав професор.

- Саме так його звали, сер.

- Це був ваш пра-пра-пра-прадід?

- Смію сказати так, сер.

- Він був видатною людиною, місіс Кеф'ю.

- Не дивуюся, сер.

- А як звали бабусю вашої бабусі, місіс Кеф'ю?

- Гризельда, сер.

- А як вас звати, місіс Кеф'ю?

- Гризельда, сер.

- І цю дівчинку теж звуть Гризельдою?

- Авжеж, сер. Бог ти мій, - пирснула Прабабуся Кеф'ю - стільки питань про те ж саме ім'я.

- Місіс Кеф'ю, я хочу вам сказати, що ця книга дуже коштовна. І я хотів би купити її у вас.

Прабабуся Кеф'ю глянула на нього і усміхнулася своєю милою, лукавою, жадібною усмішкою.

- Скільки ж вона коштує? Десять шилінгів?

Професор завагався:

- Набагато більше, місіс Кеф'ю.

Несподівано Гризельда наважилася запитати:

- Як ви думаєте, вона коштує тридцять п'ять фунтів, сер?

Професор знову завагався, а потім сказав:

- Я думаю, вона цілком коштує п'ятдесят фунтів, Гризельдо. В усякому разі, я можу заплатити п'ятдесят фунтів твоїй бабусі, якщо вона захоче її продати.

- О, - видихнула Гризельда, - дякую, сер!

- За що ти дякуєш джентльменові, Гризі? - запитала Прабабуся Кеф'ю з уїдливістю. - Це моя книга, а не твоя.

- Так, так, бабусю, - неспокійно погодилася Гризельда.

- Та я її не продам... - вперто продовжувала стара дама.

- Бабусю, о...

- ...менше, ніж за десять шилінгів, - закінчила Прабабуся Кеф'ю.

Професор засміявся, а Гризельда мало не заплакала від радості.

- Ну, Гризі, досить дурниць, - сказала місіс Кеф'ю. - Чому ти не піднімеш і не одягнеш мене? Що зробилося з твоїм волоссям, дитинко?

- Мене обстригли, коли я була в лікарні.

- А ти була в лікарні?

- Так, бабусю, хіба ти не пам'ятаєш?

Прабабуся Кеф'ю тоскно дивилася на коротке волосся Гризельди.

- Мені так не подобається, - сказала вона нарешті. - Не треба було робити без мого дозволу.

Раптом вона зовсім знітилася:

- Одягни мене, Гризі. Я хочу додому.

- Сьогодні ввечері, прямо сьогодні ввечері, бабусю, - пообіцяла Гризельда. Вона сунула "Терплячу Гризель", написану Томасом Деккером, в руки професору і кинулася бігти з усіх ніг.

Захекана, Гризельда ввалилася до кабінету сквайра і крикнула:

- Прошу вас, сер, прошу, фермер Лоусон дає вам тридцять фунтів за наш будиночок, а ми вам заплатимо тридцять п'ять, ми вам заплатимо п'ятдесят...

Оце майже і вся історія. Незабаром слідом за Гризельдою приїхав професор, і все з'ясувалося. А коли містер Гринтоп повірив, що Прабабуся Кеф'ю дійсно володіє цілим статком у розмірі п'ятдесят фунтів, і коли він почув, як Гризельда, одночасно сміючись і плачучи, благає його привезти прабабусю додому, обіцяючи все життя няньчити Малюка Річарда, коли стане більше не потрібна своїй бабусі - містер Гринтоп тут же здався і сказав:

- Ну гаразд, Гризельдо, я згоден, ви отримаєте будиночок за тридцять п'ять фунтів, а п'ятнадцять я вкладу в якусь справу, і буду вам давати ренту потроху, коли вам знадобиться.

Того ж вечора Гризельда з'їздила до Притулку в колясці місіс Гринтоп, за нею їхала ще й підвода. У коляску вона посадила Прабабусю Кеф'ю, разом з її Біблією, її шаллю, її чайником, її клаптиковою ковдрою, і Белу, а на підводу прилаштувала її крісло-гойдалку, її годинника та її маленьку дерев'яну скриню з одягом; і вони рушили назад до будинку, що стояв у найдальшому кутку Провулку, де вже палав у каміні вогонь і було постелено свіжу постіль. Курочки квоктали, бджоли гули, троянди розпустилися, і ось перше, що Прабабуся Кеф'ю сказала:

- Якщо ти посадиш мене біля кущів смородини, Гризі, я відганятиму птахів, поки ти завариш чай.

Засинай, моє дитятко

Пізно ввечері, коли щаслива Гризельда укладала свою бабусю в ліжко, вона відмивала її висохлі пальці від червоних цяток і говорила:

- А тепер ти вип'єш ліки.

- Ні, Гризі, не буду, ліки гіркі.

- Будеш, будеш, бабусю. А потім я тобі дам цукерку.

- А дві цукерки даси? - запитала бабуся. - А казку розповіси?

- Розповім. Я розповім тобі казку про велетку, в якої було три голови і яка жила в мідному замку.

- Ця мені подобається. Здається мені, стара Емілі Дін сьогодні буде щаслива.

- Ну, бабусю, випий ліки.

- А Бела вже пила?

- Пила і навіть не скривилася. А ось твоя цукерка, а ось ще одна. Дай я підгорну тобі ковдру. А тепер лежи тихо і слухай. Колись давно жила собі Велетка...

- Еге, - сказала Прабабуся Кеф'ю.

- І було в неї три голови...

- Еге!

- І жила вона в мідному замку...

- Еге, - і Прабабуся Кеф'ю заплющила очі.

- Баю, баю, бай, - співала щаслива Гризельда. - Засинай моє дитятко, засинай моє дитятко...

Автор: Фарджон Е.; ілюстратор: Салієнко Н.




Пропонуємо також:


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

Гостьова книга - Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова