Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн
  Головна    Про сайт    Помещик.com   


Цветан Пешев

Троє золотих левенят

Троє золотих левенят

Переклад з болгарської – Наталя Никифорова
Сайт: Казка.укр –  Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – С.Мімінко

Один свічкар із болгарського міста Велен малював маленьких левенят, малював їх на свічках.

Троє золотих левенят

Чи саме вони стали причиною, чи свічки горіли добре, але чутка про того  свічкаря дійшла аж до столиці. Щотижня царський віз приїздив у Велен по свічки. Так тривало цілий рік, і тоді цар покликав свічкаря до палацу.

– Аніж коням щоразу долати таку відстань, – мовив він, – краще тобі жити в палаці й робити свічки. Що скажеш?

– Не можу, царю, – відповів свічкар. – У мене багато друзів, і тяжко буде з ними розлучатися.

Троє золотих левенят

Здивували царя його слова. Уперше він стрічав чоловіка, котрий через своїх друзів відмовлявся стати придворним.

Приніс тоді цар трьох маленьких левенят, вилитих із золота, й сказав:

– Подаруй їх своїм друзям!

По дорозі до Велена свічкар усе думав, кому ж подарувати левенят. Він мав двадцять друзів – як між ними поділити трьох золотих левенят? Уже й приїхав, та все не переставав думати. Увечері, коли друзі прийшли в гості, спостерігав за ними по черзі, міркував, але так і не вирішив.

А свічкар той був багатий, мав свою хату. Ровесники його вже поодружувалися, обзавелися господарством, а він жив сам. До обіду робив свічки, після обіду малював на них левенят, а увечері стрічав гостей. Допізна грали музики, лилося вино, і всіх пригощали добірними стравами.

Цього вечора свічкар також намагався бути веселим, та троє золотих левенят не йшли з думки. Кому ж їх подарувати? Він знову поглядав на друзів: чи можна дати левеня різьбяреві, а не дати ливарникові? Або дати шевцеві, а не дати цукерникові... Адже всі вони його друзі.

Троє золотих левенят

– Чого задумався? – занепокоїлися друзі.

– Стомився з дороги, – відповів свічкар.

– Гей, музики, грайте! – загукав хтось із гостей. – Розбийте втому нашому другові!

Заграли музики, піднялися повні келихи за здоров'я всіх і найперше за здоров'я господаря. Забув свічкар про левенят, але вранці, коли прокинувся, першою думкою було, кому ж то їх подарувати.

– І чому їх не двадцять! – пожалкував свічкар. – Якраз би було всім по одному...

Поклав він тих левенят у кошик, пішов до найкращого в їхньому місті золотаря і запитав:

– Майстре, чи не можеш ти зробити з цих трьох левенят двадцять?

– Можу, – відповів той, – але ж на них є царський знак. – Негоже переробляти річ із царським знаком.

Троє золотих левенят

Узяв кошика свічкар і пішов до найкращого золотаря в інше місто.

– Майстре, – запитав, – чи не можеш зробити з цих трьох левенят двадцять?

– Вони дуже гарні, чоловіче, – відповів той. – Ніколи б не зважився переливати гарну річ, щоб потім, можливо, зробити гіршу.

Троє золотих левенят

Думав-гадав свічкар, що його робити, та й надумав звернутися до мудреця. «Якщо я вже тут, – сказав він собі, – то піду до нього, він багатьом допоміг, можливо, й мені зарадить». І пішов свічкар до мудреця.

– О мудрецю, – мовив він, – цар дав мені золотих левенят, щоб я подарував їх своїм друзям. – Скажи, що мені робити, коли друзів у мене двадцять, а левенят лише троє?

Погладив свою білу бороду мудрець і запитав:

– Тільки це тебе бентежить, чи маєш іще якийсь клопіт?

Помовчав свічкар і відповів:

– Маю, о мудрецю... Часто шкодую, що намальоване мною не зберігається... Свічки згорають, левенята, намальовані на них, також згорають...

– Та-а-а-к... – задумався мудрець. – Поговоримо і про цей клопіт, але спочатку владнаймо із золотими левенятами... Отже, ти хочеш подарувати їх усім своїм друзям. Це можливо лише за трьох умов...

– Я все зроблю, о мудрецю! – рішуче мовив свічкар. – Усе, що скажеш!

Троє золотих левенят

– Тоді слухай уважно. Завтра, коли приїде царський віз, не пускай його на своє подвір'я, прожени геть.

– Як це можна! – не повірив свічкар його словам.

– Так, так, – спокійно вів далі мудрець. – Скажеш їм, щоб ішли геть і більше не приїздили. Зачиниш ворота та й годі.

– Але до чого тут левенята з моїми друзями? – не стримався свічкар.

– Так треба, – знову спокійно відповів мудрець. – Робитимеш це задля твоїх друзів. Ти ж хочеш, щоб усі мали по золотому левеняті!

– Коли так, то, звичайно, прожену, – примирливо сказав свічкар. – А далі що?

– А те, що царський віз поїде без свічок. Ця звістка швидко облетить усе місто. Розлютований старійшина примчить до тебе, щоб запитати, як ти посмів прогнати царського воза, адже це завдасть великої шкоди й особисто тобі, й усьому місту. «Старійшино, – скажеш йому, – ти мерзотник і пройдисвіт!» Це і є отим другим, що маєш зробити. Зможеш?

– Авжеж, – відповів свічкар, – старійшина й справді мерзотник і пройдисвіт. Ні від кого він цього не чув, а від мене почує!

– Мусить почути! І третє. Слухай уважно, бо третє, то найтяжче: сказавши старійшині, що він пройдисвіт, підеш і викопаєш у себе перед порогом яму завглибшки три лікті. Закопаєш левенят у цю яму, візьмеш лук і підеш на полювання. Коли видерешся на гору, обернешся й побачиш, що одна хата у місті горить, наче свічка. То буде твоя хата.

– Моя хата? – здригнувся свічкар.

– Так, твоя власна хата, – підтвердив мудрець. – Повернешся додому опівночі, коли місяць буде вповні. Розгребеш охололий попіл і знайдеш левенят для всіх своїх друзів.

– Справді? – не міг повірити свічкар. – Справді так станеться?

– Справді, – відповів мудрець. – А коли вирушатимеш на полювання, прихопи найнеобхідніше. Не забувай, що після пожежі у тебе лишиться тільки одяг, який на тобі, та ще лук.

– І левенята, – мовив свічкар, – золоті левенята для всіх моїх друзів!

Як мудрець сказав, так чоловік і зробив. Коли приїхав віз, свічкар звернувся до царських візників:

– Ідіть геть, не хочу більше ніяких справ із вами мати. Та й бачити вас більше не хочу!

Покрутилися царські візники та й поїхали ні з чим. Новина ця швидко прокотилася містом, аж ось прибув і розгніваний старійшина.

– Що ти накоїв! – закричав він. – Хочеш нас посварити із царським двором!

– Поглянь на себе, ледарю! Не знаю більшого мерзотника і пройдисвіта, ніж ти! – відповів йому свічкар, а люди слухали й не вірили власним вухам: хто ще посмів би так сказати старійшині просто в очі!

– Ти мене запам'ятаєш! – позеленів той від люті. – Запам'ятаєш!

– Адзусь! – гукнув свічкар старійшині, який здався йому в цю мить схожим на кота. – Адзусь!

Троє золотих левенят

Далі пішов у двір, узяв лопату й заходився копати перед порогом яму. Коли вона стала завглибшки три лікті, свічкар виніс левенят і обережно поклав на дно. Далі закидав яму, притоптав землю, поклав у торбу фарби й пензлі, зняв зі стіни лук і вирушив на полювання.

Тільки-но піднявся на гору, обернувся – горить його хата, як свічка. Вітерець віяв з боку міста, а з вітерцем розносився запах горілого воску. Сів свічкар на пень, обхопив голову руками й заплакав. Сумно йому стало, що ніде буде з друзями зустрічатися.

– Ну й дивак же я! – за хвилю повеселішав він. – Адже всі мої друзі матимуть по золотому левеняті...

Троє золотих левенят

Ледь дочекався свічкар півночі. Прийшов до своєї хати і зупинився вражений – нічого не лишилося, тільки каміння біліло у місячнім сяйві. Якийсь широкоплечий чоловік сидів на камені. Вгледівшись, свічкар пізнав у ньому коваля. Коваль завжди приходив найраніше від усіх гостей, бо рано вставав. Але ж зараз північ, а він тут!

– Прийшов? – підвівся коваль йому назустріч. – Ходімо до мене, мабуть, тобі спати дуже хочеться...

– А хату тобі збудуємо, будь певен, – наблизився муляр. – Ось побачиш, яку хату зведемо, велику, з широкими вікнами...

– Дякую вам, дякую... – обійняв їх свічкар, від хвилювання не знаючи, що й сказати. – То ви на мене чекаєте тут, мабуть, уже давно...

– Ми прийшли погасити вогонь, – сказав коваль, – та якби ж хоч криниця була ближче, а то я тягаю воду, а він носить...

– Та ще й віск, як ти його погасиш, – винувато усміхнувся муляр. – Але ти не сумуй, нову хату змуруємо – велику, з широкими вікнами...

– Все зробимо! – запевнив і коваль. – І ще ми ось що для тебе придумали – будеш знову малювати, але вже не на свічках, а на стінах. Ходімо, бо час пізній, а ти, певно, й не вечеряв...

– Це правда, – зізнався свічкар. – Я зараз, тільки візьму дещо...

Побіг свічкар до кам'яного порогу і почав розривати ще теплу землю.

– Одне левеня... Друге левеня... Третє левеня... – діставав він фігури і дмухав на них. – А!.. Більше немає! А мудрець казав мені, що буде всім друзям!

– Невже немає всім?!

Мудрець стояв серед руїн прямий і білий, як велетенська свічка.

– Невже немає всім твоїм друзям? – тихо повторив він. – Навіть одне левеня тобі лишається...

– Ні, воно для тебе, о мудрецю, – підійшов до нього свічкар. – Для тебе, друже...

– Друге твоє бажання також збудеться, – мовив мудрець. – Стінописи! Вони не згорять, житимуть у віках...

– Якби-то так, – схилив голову свічкар.

– Так буде! Я знаю силу твого пензля, майстре. Іди, подаруй левенят своїм друзям, вони цього заслужили...

Узяв свічкар левенят і пішов до коваля та муляра:

– Ці левенята вам. Сам цар послав мене їх доручити.

– Невже?! – здивувався муляр.

– Де там цареві знати про нас! – не повірив коваль.

– Еге, він усе знає про моїх друзів, – зітхнув свічкар, – тільки я не знав усього про них...

Троє золотих левенят

Повернувся до мудреця, а того вже немає.

– Мудрецю! – закричав свічкар. – Де ти, о мудрецю!

– Я тут, майстре! – почувся голос із темряви.

– Я не бачу тебе, але хочу подарувати тобі левеня...

– Залиш собі, майстре. Ти ще зустрінеш людину, котрій зможеш його подарувати. Через місяць, через рік, через десять років, але зустрінеш. Не може бути, щоб ви не зустрілися! Не може бути...

Став жити свічкар у коваля. Допомагав йому по господарству.

Якось коваль запропонував утрьох піти на полювання, розвіятись.

– І на полювання підемо, всюди підемо, – відповів свічкар, – нехай лишень приїде царська кіннота...

На п'ятий день приїхала царська кіннота. Перекрили дороги, напнули луки, заволали:

– Свічкаря сюди, свічкаря!

– Ось я, – вийшов свічкар. – Ведіть мене до царя.

Зв'язали його й повели до царя.

Троє золотих левенят

– Ти чому прогнав моїх людей, свічкарю? – зустрів його цар.

– Усе почалося з трьох золотих левенят, царю, – відповів свічкар.

– Я так і думав, – кивнув цар. – Я дав левенят твоїм друзям, а тобі самому не дав...

– Я про це навіть і не подумав, клянусь тобі! – мовив свічкар. – Просто я не знав, кому дати золотих левенят – адже їх було троє, а друзів у мене двадцять...

І розказав він цареві, як дорогою додому думав про це, а тоді ще три дні думав. Як до золотаря ходив, потім до другого, потім до мудреця, котрий і напоумив його прогнати царських візників, вилаяти старійшину, закопати левенят, а тоді знайти під попелом власної хати левенят для всіх друзів...

– Бач, як добре придумав! – вигукнув цар. – Мої мудреці такого б не придумали... Ну, а далі?

– Тепер усі мої друзі мають по левеняті... Ось так.

– Скажи, – усміхнувся цар, – воскових левенят я матиму, а чи шукати мені іншого свічкаря?..

– Згорають мої левенята, царю, – з жалем мовив свічкар. – А хотілося б створити щось таке, що лишилося б... От запрошують нас до міста церкву будувати. Муляр змурує, коваль викує ворота й вікна, а я розпишу стіни...

– Благословляю тебе, стінописцю! – сказав цар. – Благословляю тебе і твоїх друзів!

Сльози навернулися йому на очі, й він підійшов до вікна:

– Ех-хе-хе! Коли б ти знав, як хочеться мені, аби мій палац також згорів... Але що потім? Ти маєш ремесло, а я? Що робитиму я?..

Троє золотих левенят



Автор: Пешев Ц.; ілюстратор: Мімінко С.


На цьому сайті можна читати казки, скачувати їх у форматі .doc, слухати аудіоказки та дивитися відеоказки.


Сторінки в соц.мережах.
Підписуйтесь, щоб відстежувати нові надходження



У моєму російськомовному дитинстві були книжки з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова



Якщо у вас є сайт, на якому можна скачати, або прочитати дитячi книги українською мовою, напишіть мені, і я додам ваш сайт в цей перелiк.

Контакти






© 2015-2018 Валерія Воробйова