Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн
  Головна    Про сайт    Помещик.com   


В.Важдаєв

Три подарунки

Три подарунки

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Б.Корнєєв

Жив колись Старий Селянин. У нього був маленький будиночок, а при ньому город.

Три подарунки

Цілими днями працював Селянин: копав грядки, сапав, поливав їх.

Три подарунки

І його труди не пропали марно. Одного ранку він вийшов з дому і побачив: виросла на його городі небувала ріпа, Ріпа-Велетень. У три обхвати. Заввишки з будинок – до гички не дотягнешся – хоч драбину приставляй!..

Старий Селянин просто очей від неї відірвати не міг.

– Ось воно щастя! Живе, жовтеньке, у зеленій шапочці! – шепотів він. – Я навіть можу помацати його, торкнутися його руками!

Три подарунки

Поприбігали сусіди. Вітали, раділи щастю старого. Ріпа-Велетень стояла, випнувши богатирські груди, могутня, висока, а зелена гичка ще вища – шелестіла листям на вітрі.

– Чудо! – дивуючись, говорили одні.

– Скільки праці, турбот! – говорили інші. – Не покладаючи рук працював старий. З ранку до ночі, рік у рік, усе життя вирощував Ріпу. От і виросла у нього Диво-Ріпа. У нього, а не в когось іншого! Чого ж дивуватися?!

А Старий Селянин? Уявляєте собі, як він радів, який був щасливий! Ще б пак! Ріпи – і запасти на зиму, і в місті продати – тепер на все вистачить. А то хоч усіх сусідів клич – пригоститися!

– Приходьте, сусідоньки, збиратеся, люди! Усіх нагодую – досхочу, досхочу! – казав старий.

Але... Отож бо й воно, що «але». Пішла чутка про Диво-Ріпу по всій країні, по всій землі, по всьому королівству.

Сам Губернатор, хоча його ніхто не гукав, завітав сюди. Оглянув Диво-Ріпу, її золоті боки, круті плечі, голову задер – на зелений султан подивився.

– І щоб таке добро марно пропало! – сказав Губернатор. – Дісталося зграї жебраків-селян! Та ні за що!.. Взяти! Відібрати! Вивезти!.. А ще краще, – тут Губернатор лише на мить замислився і відразу зміркував: – А відправлю я її самому Королю! За таку Диво-Ріпу він негайно призначить мене Міністром!.. Вирішено!

Три подарунки

Обернувся Губернатор до старого:

– Гей, ти! Слухай і корися!

– Слухаю і корюся! – відповів старий і додав тихо: – Що ще може робити бідний Селянин!

Три подарунки

Але Губернатор – адже він був поважною особою! – і не думав розбиратися в тому, що там бурмоче Старий Селянин.

– Тягни-но свою Ріпу із землі і неси від мене в дар його величності! – наказав Губернатор.

– Але ж я помру з голоду! – вигукнув Старий Селянин.

– Це не має значення! – сказав Губернатор.

– Як може для мене не мати значення те, що я помру? – заблагав Селянин.

– Мовчати! – закричав Губернатор. – Чи батогів захотів? Гей, солдати! Беріть Ріпу, тягніть її з грядки і руш до палацу!..

Три подарунки

Старий Селянин і озирнутися не встиг, як солдати кинулися виконувати наказ Губернатора. Схопили чужі руки Ріпу, висмикнули її з землі.

І ось, виблискуючи на сонці шаблями і багнетами, гуркочучи гарматами, показалася перед палацом небачена процесія.

Три подарунки

– Що за незвичайну, незрозумілу ходу бачу я, монарх і, так би мовити, самодержець? – здивувався Король, визираючи з віконця.

Три подарунки

– Не інакше як до нас, ваша величність! – сказав Слуга.

Колись він був бравим солдатом. За це його і приставили у дядьки до Королевича, а потім він так і залишився в палаці, коли Королевич став Королем.

– До нас, до нас! – пробурчав Король. – А яка мені з цього користь? Відповідай!

– От завжди так, – сказав Слуга. – Все пояснюй і пояснюй! Вам, ваша величність, від усього користь, на те ви й Король!

– Поменше базікай! – гримнув на нього Король. – Краще скажи, що це за дерево?

Три подарунки

– Очі бачать, а не віриться! – прошепотів Слуга. – Ваша величність, насмілюся доповісти, у дерев не буває таких недерев'яних стовбурів! Скоріш за все це – Рі...

– Мовчати! – закричав Король. – Хто з нас самодержець, ти чи я? Якщо я кажу, що це дерево – значить дерево!

Три подарунки

І тільки встиг Король пробігти від віконця до свого золотого трону і сісти на нього, як тим часом десять солдатів і Старий Селянин, знемагаючи під вагою, внесли Ріпу до палацу.

– Уф! – сказав Старий Селянин. – Легше було її вирощувати, ніж тягнути сюди!

І тут він побачив Короля!

Так, у мантії!

Так, на троні!

Так, із золотою короною на голові!

– Ваша величність, – сказав тоді Старий Селянин (а що він іще міг сказати?!). – Ось вона красуня, дитина моя, Диво-Ріпа! Я її виходив, виростив на своєму городі! А пан Губернатор наказав мені, щоб я приніс її вам у подарунок!

Три подарунки

До чого ж зрадів Король!

– Відмінно! Чудово! Чарівно! – заметушився він на своєму троні. – Я дуже люблю подарунки! Я – Король, і я створений для подарунків!

Але Слуга, недарма він колись був солдатом, пожалів старого, адже зараз у нього заберуть Ріпу, і йому нічого не залишиться!

– Ти що, з глузду з'їхав? – ніби суворо сказав Слуга Старому Селянинові. – Навіщо Королю – Ріпа?.. – І порадив: – Ваша величність! Женіть його геть! Адже це всього лише Ріпа! Навіщо вона вам?

– Е-е, ні! – сказав Король. – Це не просто «Рі», – передражнюючи Слугу, сказав він, – а «Чудо-Рі»! Небувала «Рі»! А всім небувалим, у тому числі і Небувалою Ріпою, повинен володіти я, Король, а не якийсь там селянин!.. Отже, наказую: «Ріпу – взяти, а Губернатора – призначити Міністром!»

– А Селянинові? – поспішив заступитися Слуга. – Що дати Селянинові? Він же її виростив...

– А хто тебе питає? Хто тебе питає! – розсердився Король.

– Усе життя питаєте! – сказав Слуга.

Король навіть застиг від його сміливості. Але Слуга не розгубився.

– Ваша імператорська величність! – не даючи Королеві схаменутися і розсердитися, швидко-швидко проказав він. – Ну, ваше величне імператорство! Адже вперше за всі роки царювання... мудрого правління нашого, тобто вашого... Простий селянин перед своїм Королем, перед своїм монархом! – Слуга вже робив вигляд, що схлипує, і прикривав очі руками.

І Король, розчулившись, теж закрив очі і услід за Слугою повторював:

– Простий селянин... Перед своїм Королем... перед монархом!..

– Нагороджується скринькою! – незворушно підказав Слуга.

– Нагороджується скринькою! – повторив Король. – Що-о? Що ти сказав? – отямившись, вигукнув він. – Якою скринькою?

– Це не я сказав, це ви, ваша величність, сказали! – хоробро відповів Слуга. – Ви сказали своє королівське слово: «Нагороджується скринькою!» Вже вимовили, вже промовили! Ваша величність, дайте йому скриньку! Ну, хіба вам шкода? У вас же їх хтозна скільки! Дівати нема куди!

– Розбалакався! – закричав Король. – Дівати нема куди! Тобі що з того? Тобі легко базікати! «Сказав!», «Промовив!» А мені як з майном розлучатися! Ну та нехай. Дам. Тільки відчепися! Вирішено: дамо старому скриньку... ммм... найменшу... краще он ту, з тріщинкою! Так, так, саме з тріщинкою!!

Три подарунки

А тим часом солдати, натужившись, знову взяли Диво-Ріпу, але тепер, щоб віднести її до королівської комори.

– Ох і Ріпу ти виростив, старий! – сказав офіцер, який командував і, вислужуючись перед Королем, усе метушився, бігав навколо Ріпи, її підштовхував. – Оце й вага! З місця не зрушити! Біда прямо!

– Біда! – здивувався Селянин. – А для мене вона була щастям!

Сумний повернувся він до додому, не знаючи, що робити з дарованою скринькою. Ну, поміркуйте самі, як же йому було не засмучуватися, якщо Ріпу у нього відняли, а скриньку й камені, нехай вони і коштовні, хіба з'їси? І продавати їх забороняється: королівський подарунок! А як жити, чим харчуватися?..

Три подарунки

І в цей час його побачив Гладкий Поміщик. Він якраз проходив повз хатину бідного Старого Селянина.

Три подарунки

Побачивши скриньку, в Гладкого Поміщика від заздрощів аж іскри з очей посипалися.

– І оці багатства тобі подарував Король? – сказав він задихаючись.

– Подарував Король, – відповів Селянин.

– І ти сидиш сумний? – запитав Поміщик.

– Сумний, – відповів Селянин.

– Чи ти не здурів! Чому ти нещасливий?

– Тому, що я нещасливий, – відповів Старий Селянин.

Вже який був гладкий Гладкий Поміщик, а й підскочив, наче його вжалила змія, і був він легкий і тонкий, як тростинка. Ось до чого він обурився.

– Чого ти, як папуга, повторюєш, що я кажу? – заволав Поміщик. – «Сумний», «Нещасливий»... адже це – коштовності! Яшма! Корали! Перли! Чи розумієш ти це?

Старий Селянин тяжко зітхнув у відповідь.

– А що з того? – сказав він тихо. – Милуватися на них – з голоду помреш, продати – голову відрубають. Мені б краще ріпки або жменьку насіння!.. Адже треба мені щось їсти!

– О-о! – застогнав Гладкий Поміщик. Він ледве не задихнувся від обурення і довго не міг вимовити ані слова. Нарешті, віддихавшись, він закричав не своїм голосом. – Ти хочеш їсти? Ви тільки подумайте! Ці бідняки подуріли через оту їжу! Їсти! Їсти! Чому ви завжди хочете їсти?!

– Коли багата людина хоче їсти, – спокійно сказав Селянин, – вона їсть. А коли бідна хоче їсти, їй нема чого їсти, і вона може тільки хотіти!

З цими словами Старий Селянин встав і пішов до своєї хати, зачинивши за собою двері.

А Гладкий Поміщик? Заціпенівши, він стояв мовчки і дивився на ці зачинені перед ним двері, наче щось мало статися. Але двері не відчинялися, і навколо стояла тиша. І нічого не ставалося.

– Яшма, корали, перли! – ніби пробуджуючись з глибокого сну, прошепотів Гладкий Поміщик. – Губернатора призначили Міністром. Селянина нагородили скринькою!.. Ну, а я?.. Про мене забули! Мені – нічого!.. – вигукнув Поміщик. – Ні, ні, поки я теж не дістану багатства – мені не заснути!

І він прожогом побіг додому.

Три подарунки

Він біг і, задихаючись, повторював лише одне: «Яшма! Корали! Перли! Як отримати їх? Як дістати?»

З цією думкою, з цим криком він увірвався до свого багатого великого будинку.

– О-о! – кричав Гладкий Поміщик. – Яшма, корали, перли! Як дістати їх? О, я нещасний! Що мені робити? Що мені подарувати Королеві, щоб він подарував мені коштовності? Що подарувати?! Що подарувати! О, я нещасний! Нещасний з нещасних! Допоможіть мені! Допоможіть!

Він так галасував, надривався і волав, що його крики лунали по всьому будинку, і його Дочка прибігла сюди.

– Що сталося, батечку? – в тривозі запитала вона. – Тут такий крик, галас, а ви, – вона здивовано оглянула порожню кімнату, – а ви – самі!

Три подарунки

«Ідея! – одразу вирішив Гладкий Поміщик. – Подарую її!»

І сказав:

– Доню моя! Врятуйте свого бідного батька!..

– Я готова віддати життя за вас! – сказала добра дівчина.

– Готова? – зрадівши, сказав Гладкий Поміщик. – Дуже добре. Тоді слухай. Я повинен подарувати тебе Королю, щоб він одружився з тобою.

– Королю? Одружився? – здивувалася Дочка Поміщика. – Але я зовсім не люблю Короля!

Однак жадібний Поміщик був непохитний:

– Ти повинна вийти заміж за Короля! – сказав він твердо. – Він сам, сам побажав узяти тебе за дружину! Він послав гінців! Варту! Так, так! Він послав варту! Ось із такими шаблями! Ось із такими мечами!..

А Дочка Поміщика? Вона стояла обдурена, налякана...

– І ви погодилися?! – перелякано прошепотіла вона.

– Твій бідний батько, – зі стогоном відповідав хитрий Гладкий Поміщик. – Нещасний батько! Ти чула крики? Це стражники погрожували мені. Я на колінах благав їх! Але вони були непохитні! Так, так! Непохитні й нещадні! – усе більше розпалюючись, продовжував він. – Або сьогодні ти погодишся піти до Короля, або завтра вранці мене стратять! – і, бачачи, що Дочка з жахом відсахнулася від нього, прокричав. – Стратять! Стратять! Стратять!.. Ну, вибирай!..

Три подарунки

Що залишалося робити добрій нещасній дівчині!

– Я згодна! – тихо промовила вона, і сльози самі потекли по її обличчю.

Три подарунки

Ось що було в будинку Поміщика.

А у палаці? Що ж відбувалося у палаці?

Тим часом у палаці Король, який і не підозрював, що на нього чекає другий подарунок, розпитував Слугу:

– Ну, кажи, що там із Ріпою?

– Сохне, ваша величність! – відповів Слуга.

– Чому сохне! Як це так, сохне? – здивувався Король.

Розумний Слуга, дивуючись, тільки руками розвів. Адже він усе думав,  як би повернути Селянинові Ріпу.

– Звідки мені знати, ваша величність!

– Мовчати! – погрозив йому скіпетром Король. – Невже мені, самодержцю, монарху – пояснювати слузі, як поводитися з Ріпою!.. Ти її, як це кажуть... Ммм... ммм... сапав?

– Ні, ваша величність!

Тут Король зовсім розгнівався.

– Чому ти, дурню, не сапав Ріпу? – на весь палац закричав він.

– Як же її сапати, ваша величність? – коли вона у коморі.

– Ну то й що? – сказав Король.

– А те, ваша величність, – відповів Слуга, як можна шанобливо, – що, коли Ріпа не в землі, а її витягли – її ніяк сапати не можна!

– Ну, як не можна, то не можна. Хай так! – зітхнувши, погодився Король. – Але поливати її можна?

Бідолашний Слуга! Що міг він сказати у відповідь Королю? І погодитися не можна і заперечити неможливо.

– Ваша величність! Як же її поливати, якщо вона в коморі?

– Ти знову сперечаєшся зі своїм любим монархом! Як так можна? Якщо Король сказав можна, – значить, можна! Іди, дурню, поливай Ріпу! І погукай мені Міністра!

Три подарунки

Ух, як розхвилювався, як розбушувався, розгнівався Король. У нього навіть корона з'їхала набік, ось до чого дійшло!

– З глузду можна з'їхати з цими слугами! – прокричав він.

А в цей час увійшов Міністр. Увійшов і шанобливо вклонився, чекаючи королівських вказівок та наказів.

Король одразу заспокоївся і так недбало, наче ненароком запитав:

– Скажи-но, любий мій Міністре, що роблять з цими... ну, як їх... з ріпами? Га?

– З ріпами?.. – Міністр завмер, ні, не від несподіванки завмер, а тому, що ніколи у своєму житті не те що ріпи не їв – він навіть жодної ніколи не бачив! – Ваша величність! – виголосив Міністр урочисто. – Це питання складне. Дозвольте терміново скликати Державну раду?

– Не дозволяю! – крикнув Король. – Я – самодержець, я – монарх, і я бажаю знати негайно, що люди роблять з ріпами!

Бідолашний Міністр! Де поділася уся його поважність! Він випростався, руки по швах, очі вилупив, а відповіді – жодної! Та й яка може бути відповідь, коли сам нічого не знаєш! А Король, Король – очей з нього не зводить!

– Ану, згадуй, згадуй! Та швидко! – грізно сказав Король. – Тебе не аби хто – монарх питає, а ти відповісти не можеш! Чи ви цього в школі не вчили?

Щастя, яке щастя, що Король йому про школу нагадав. Адже одразу на пам'ять прийшло!..

– Ваша величність! Ваша величність! – заволав Міністр. – Згадав, згадав! Проходили. Точно! Адже навіть пісня така є. Слухайте! – і Міністр заспівав: «Сама садок я посадила, сама буду поливати!» Поливати! Сапати і поливати, ваша величність, треба будь-який овоч!..

Міністр на радощах зовсім розхвилювався, розчервонівся, захекався.

Три подарунки

– Люблю людей освічених, науковців! – сказав Король. – Хвалю. Ну, а якщо вона в коморі?

Але тепер Міністру будь-яке питання став – усе було легко!

– Як буде завгодно вашій величності! – відчеканив він. – Усяка Ріпа повинна радіти велінням свого монарха!

Король від цього так розчулився, що ледве не замуркотав на золотому троні.

– Дві розумні людини завжди домовляться, – сказав він, даючи зрозуміти Міністру, що він і про Ріпу так думав, і про все те знав. – А от дурний Слуга казав, що не можна, – поскаржився Король.

– Слуга говорив дурниці, ваша величність! – улесливо сказав Міністр. – Хіба може Ріпі пошкодити, коли її поливають? Слузі треба відрубати голову.

– А це ідея! – пожвавився Король. – Втім, стривай, стривай! Якщо ми готові відрубати йому голову, хто ж поливатиме Ріпу? Ні, ні, братику, з цим доведеться зачекати! А от що ми робитимемо з нею далі?

– Далі?.. – Міністр поперхнувся і замовк, ніби це слово так і застрягло у нього в горлі.

Авжеж! Він поняття не мав про те, що роблять з ріпами.

А Король, дивлячись, що Міністр мовчить і злякано швидко-швидко кліпає очима, нетерпляче закричав:

– Тебе Король питає! Обожнюваний монарх і самодержець твій! А ти мовчиш! Кажи негайно!

– Ваша величність! – тільки й зміг прошепотіти, пролопотіти Міністр. – Дозвольте скликати Державну раду!..

Король навіть зіскочив з трону, руками замахав на нього, тупнув ніжкою:

– Не дозволяю! Сам кажи! Бо не то!..

Заціпенів, скам'янів Міністр. Зовсім би пропав він, як раптом... так, так, як раптом через розчинені двері побачив Міністр королівського лакея, який ніс блюдо зі смаженими фазанами і на ходу з цієї страви один солоденький шматочок прямо до рота собі поклав!

Тут вже навіть і Міністра, як то кажуть, осяяло.

– Їх їдять, ваша величність! – вигукнув він.

– І вірно! – подумавши, сказав Король. – Все ж таки, мабуть, не дарма я тебе призначив Міністром! Світла в тебе голова. Молодець!.. Але, питається, навіщо мені, – королю! – їсти Ріпу? Я тістечка – та й ті не з'їдаю. А ну ж бо, розпорядись покликати Слугу!

Що може бути приємніше, ніж виконувати наказ, який сам собою виконується!.. Озирнутися не встигли, а вже Слуга тут як тут.

Три подарунки

Король його й питає:

– Твій улюблений монарх і самодержець хоче знати: як там Ріпа? Поливаєш?

– Без перепочинку! – відповів Слуга.

Три подарунки

– Ну то й як? – запитав Король.

– Почала гнити, ваша величність!

– Як гнити? Чому гнити? – обурився Король. – То сохла, а тепер гниє! Що за дивна Ріпа? Що з нею робити? Як вчинити? Може, її продати?

Слуга безнадійно махнув рукою.

– Хто купить гнилу ріпу, ваша величність? – сказав він трохи уїдливо. – Її слід віддати на корм худобі!

– Який ти прудкий! – захвилювався Король. – Отак узяти і просто віддати? Майно! Власність! Та ні за що! Ох! Як же важко керувати державою! Ну, що скажеш, Міністре?

– Ваша величність! – пробелькотів Міністр. – Дозвольте скликати Державну раду!

– Я тобі скликаю! – грізно сказав Король. – А тоді Ріпа зовсім згниє! Ну!..

І тут на виручку прийшов Слуга. Не про Міністра він думав, а зовсім про інше. Зараз побачите, зрозумієте, про що думав Слуга.

– Ваша величність! – сказав Слуга: – Старий Селянин виростив Диво-Ріпу, нехай він пояснить, що з нею робити! Це його турбота, його обов'язок!

– І вірно! – погодився Король. – І як це ми, самодержець, так би мовити, монарх, не здогадалися: кожен виконує свої обов'язки, і від цього в державі порядок. Тому наказую покликати Старого Селянина.

І в цей час... Так, так, у цей час, як у якомусь там правдивому, товстенному романі, а не те що в якійсь там чарівній казці, пролунав стукіт. Та не простий, а гучний-гучний. Наче хтось біг, квапився до палацу і тепер чекає не дочекається, коли йому відчинять двері!

Не встигли ані Міністр, ані Слуга, ані двірські не тільки поворухнутися, а й навіть рота розкрити, як Король, до того він добрав смаку питати, наказувати, керувати, сам закричав:

– Хто там? Увійдіть!

І до тронної зали увірвався, вбіг, влетів, хто б ви думали?

Гладкий Поміщик.

Три подарунки

Так, так, це був він. Власною персоною завітав. Встав перед троном, до підлоги схилився:

– Ваша величність, я – ваш вірний раб!

– Ну й здивував! – сказав Король. – Який же був би з мене самодержець, так би мовити, монарх, якби в мене не було рабів! А чим ти доведеш, товстуне, що ти раб, та ще й вірний!

– Ваша величність! – сказав Гладкий Поміщик. – Я приніс вам у подарунок найдорожче, що у мене є!

– Відмінно! Чудово! Чарівно! – сказав Король. – Я дуже люблю подарунки. Я створений для подарунків!

Почувши ці слова, Гладкий Поміщик, не гаючись, кинувся до дверей, відчинив їх, і... двірські ввели до тронної зали закутану в покривало фігуру.

– Ось вона, красуня, дитина моя! – урочисто проголосив Гладкий Поміщик. – Я її виходив, виростив...

Три подарунки

– Що-о! – схопившись з трону, грізно закричав Король.

Авжеж! Він одразу згадав, що ті ж самі слова говорив Старий Селянин, коли приніс Ріпу до палацу, Ріпу, через яку в нього стільки метушні та клопоту!..

– Та ти, кажеш, виходив! Та ти, кажеш, виростив! – кричав Король. – Ні, братику мій, мій вірний раб, мій Поміщику! Тепер так просто ми словам не віримо! Ми ще подивимося, що це в тебе за подаруночок! Що ти виходив, що виростив!..

Але Гладкого Поміщика взяла жадібність, він згоряв від нетерпіння, передчуваючи королівську нагороду. Охоплений лише тільки бажанням досягти свого, він поспішно відкинув покривало з обличчя юної дівчини і вигукнув:

– Ваша величність! Ось моя дочка! Я дарую вам її в дружини!

Три подарунки

Як же зрадів на своєму золотому троні Король.

– Яка красуня! Я задоволений! Я захоплений! – радів він.

А Слуга, розумний Слуга не розгубився і прошепотів Міністрові на вухо:

– Ну, Міністре, радуйся! Тут і без Державної ради не помилишся – ані сапати, ані поливати не треба!

А в цей час бідна дівчина зважилася. Впала на коліна перед Королем.

– Ваша величність! – ламаючи руки, зі сльозами, вимовила вона. – Благаю вас! Згляньтеся на мого батька! Не карайте його!

– Що ти, красуню! Що ти, люба! – сказав Король. Він зіскочив вже з трону і гладив її по голівці. – І в думках у мене того не було! Ну, подумай, навіщо мені страчувати свого вірного раба, свого Поміщика!..

Три подарунки

Тут Дочка Поміщика одразу піднялася, позадкувала:

– В думках не було? – прошепотіла вона, і здогад миттєво виник у її голові. – Невже батько, рідний батько обдурив мене? Обдурив! Свою власну дочку обдурив!

А Слуга? Адже він був добрий, розумний, цей Слуга, і потім, він був колись, ви, звичайно, пам'ятаєте, солдатом, а це щось та значить! – так от, Слуга відразу зрозумів, що йому нічого не треба було пояснювати. Він тихо-тихо, так, що тільки вона одна це чула, сказав дівчині:

– А вони тут усі зібралися обманщики. І Король, і Міністр, і двірські!.. Та ти не плач, не впадай у відчай... Виручимо тебе!..

А тут раптом, ось саме зараз, уперше в житті, Міністр – хто б міг подумати! – знайшовся і дав пораду.

– Ваша величність! – урочисто сказав він. – Раджу вам нагородити вірного Гладкого Поміщика!

– А? Що? – сказав Король. – Нагородити? Ах, так! Так, так... нагородити!

Легко сказати – «нагородити!» Адже це – знову розлучатися зі скринькою! Та не з маленькою! І не з тріщинкою! Ні, на цей раз так просто не відбудешся! Ох, вже ці вірні піддані! Їх багато. На них нагород не напасешся!..

А Міністр у раж увійшов, не втримати, не зупинити його.

– Ваша величність, – каже, – подаруйте вашому вірному Поміщику подарунок незвичайний, найдорогоцінніший!..

Король навіть почорнів. Що сказати? Що наказати?

І, як завжди, Слуга виручив. Він свого Короля, свого монарха, самодержця свого наскрізь бачив! Відразу розгледів, що Королю скриньки шкода стало. Несила йому було розлучатися ні з яшмою, ні з коралами, ні з перлами, не кажучи вже про золото або про діаманти!

Недарма Слуга був розумний. Він вирішив усе робити по порядку. Для початку – втихомирити Міністра, щоб він не плутався, як то кажуть, під ногами.

– Ех ти, «Державна рада»! – сказав Слуга Міністрові. – На півшиї ти вже наговорив! Ще раз згадаєш про скриньку і вважай, що все скінчено. Гаразд. Виручу. Не для тебе постараюся – для добрих людей, хороших! А заразом нехай і тобі пощастить – голова на плечах у тебе залишиться!..

Почувши це, Міністр одразу вгамувався...

Добре. Тепер час за Короля братися.

– Ваша величність! – сказав Слуга, звертаючись до Короля. – Ваш вірний Поміщик заслужив на те, що ніхто з королів, ніхто з монархів і ніхто із самодержців ніколи нікому не дарував!

– Дивись мені! – загрозливо сказав Король. – Ох, радник, порадник! Подумай, перш ніж скажеш!..

Три подарунки

А Гладкий Поміщик навіть замружився від радості. І йому привиділося, що золото, перли і діаманти дощем на нього сиплються, кишені йому наповнюють. Він навіть долоньки підставив, щоб побільше увійшло!..

Три подарунки

А Слуга до королівського вуха припав і зашепотів...

Король спочатку слухав тихо, а потім на троні підстрибнув і, не витримавши, закричав:

– Дивовижно! Чудово! Чарівно!

І Слуга одразу хустку вихопив і швидко нею зав'язав очі Поміщику.

А той простягнув уперед руки, перед собою ними шарить.

– Ну, ну, ну! – від нетерпіння вже й не говорить – стогне прямо.

Три подарунки

У цей час за знаком Слуги двірські вже внесли до королівської зали... Ріпу. І Слуга дзвінко на всю залу оголосив:

– Його величність Король нагороджує свого...

– Ні, ні, стривай! – відсторонюючи Слугу, сказав дуже, дуже задоволений Король. – Я сам, я сам!.. Слухайте всі! Слухай, мій вірний раб, мій Гладкий Поміщику! Твій улюблений Король, твій любий самодержець нагороджує тебе небувалим подарунком! Бери його!

Три подарунки

Поміщик кинувся вперед, зірвав з себе хустку і... остовпів, наче громом уражений.

– О-о! Погибель моя! Дочку проміняв на Ріпу! – закричав він.

– На гнилу! – додав Слуга.

Три подарунки

А Король радів на своєму золотому троні, до чого ж добре все вийшло – і Поміщика нагородив, і Ріпи позбувся!.. – І питав:

– Що він каже? Що він говорить?

– Ваша величність! – відповів Слуга. – Він дякує вам! Він слів не знаходить для подяки!

– То чого ж він плаче? – здивувався Король.

– Від щастя! – швидко відповів Слуга.

– У тому і призначення королів, щоб робити своїх підданих щасливими! – сказав Король.

А Гладкий Поміщик ридав:

– Єдину свою дочку проміняв на Ріпу!..

Але Король зовсім розвеселився. Адже все виходило чудово, і, мало того, прекрасно і чарівно!

– Приємно бачити щасливу людину! – сказав він, дивлячись на ридаючого Гладкого Поміщика. – Забирай-но, щасливчику, свою Ріпу та йди додому радіти!..

І в цей час... Так, так, так часто буває в житті, а тим більше в казці, тому що справжня казка мало чим відрізняється від життя... Так от, в цей час... Ну, згадайте, хіба Король, самодержець, монарх! – не звелів покликати Старого Селянина?

Отже, чи варто дивуватися, що наказ Короля виконали, хоча в цю хвилину, він, можливо, й зовсім забув, забув, навіщо він тоді наказав покликати старого. Однак наказ є наказ. І ось він виконаний. У палац, прямо до тронної зали увійшов Старий Селянин.

Три подарунки

– Е-ех, сивина, сивина! – сказав Король, дуже задоволений собою. – Ти запізнився. Ми вже все владнали. І красуню отримали, і Ріпі місце знайшли!

Старий Селянин оглянув усіх навколо. Похитав головою.

А розумний Слуга одразу запримітив скриньку, яку старий тримав у руках.

Три подарунки

– Усе залагодили! Все з'ясували! – швидко сказав Слуга. І наче ненароком додав. – Тільки от скринька, така, маленька, така, з тріщинкою, – того... пропала... От якби й її повернути!

Король здригнувся.

– Допоможи повернути! – сказав він Слузі. – Повернеш – звеличу!

– Слово даєш? – спитав Слуга.

– Чесне королівське! – сказав Король.

Слуга подивився на Старого Селянина. «Ну, мовляв, міркуй, міркуй, а я тобі допоможу!» А той якраз втішав дівчину. У нього було добре серце, і він одразу зрозумів, навіщо її привели до палацу.

«Пора! – вирішив Слуга. – Тепер найголовніше!»

– Ріпа гниє у вогкості, оці плачуть, – показуючи на дочку Поміщика і на її батька, сказав Слуга Короля. – Чи не занадто багато води у палаці?

– Роби, що хочеш, – сказав Король. – Тільки поверни скарби!

Розумний Слуга пильно подивився на Старого Селянина, а той йому мовчки, самими очима у відповідь показав: мовляв, розумію, згоден!

– Чує моє серце, що в тебе, шановний, є прохання до його величності, – сказав Слуга.

Старий Селянин низько схилився перед Королем.

– Ваша величність, – сказав він просто. – Відпустіть її!

Але розумний Слуга, поки Король не встиг ані розсердитися, ані прогніватися, швидко випередив його:

– Легко сказати – «відпустіть»! Адже за неї, – він показав на Дочку Поміщика, – нагорода дана. І непроста, незвичайна.

Старий Селянин кивнув головою.

– Що ж робити! – сказав він. – Ваша величність... Ось... Ось прийміть! Більше ж у мене нічого немає!

І він простягнув Королеві скриньку.

Вихопив її Король із рук Старого Селянина, швидко розкрив...

Заблищали коштовності:

– Яшма!.. Корали!.. Перли!.. – повторював Король, порпаючись у скриньці. – Бери, старий, якщо хочеш, дівчину, а нам і без неї добре.

Три подарунки

Старий Селянин, хоч як гірко йому було бачити свою Диво-Ріпу в палаці, наче в полоні, а усміхнувся.

– Ти вільна! – сказав він дівчині. – Лети, пташко, на волю!

– Спасителю мій! – закричала Дочка Поміщика, кидаючись до старого.

– Лети, лети! – порпаючись у скриньці, повторював Король. – Подумати тільки, – повторив він, здивовано озираючись. – Нічого не пропало! Усе ціле! Яшма! Корали! Перли!..

Старий Селянин насупився.

– У людей, ваша величність, нічого не пропаде! – з гідністю сказав він.

– А от у нас, – сказав Слуга, дивлячись на Гладкого Поміщика, – у нас у розкошах, у палаці – і добро гниє, і навіть люди пропадають!

Ох, якби він сказав ці слова в інший час – не минути біди. А зараз, коли Король був такий щасливий...

– Знов починаєш!.. – докірливо подивився він на Слугу, проте не випускаючи дорогоцінної скриньки з рук.

– Була в Поміщика Дочка, а тепер – нема її у нього! – вів далі Слуга. – І сміливо сказав:

– Ваша величність! Проявіть людяність! Явіть вашу королівську милість!..

А Королю тепер було все байдуже. Він заволодів своєю скринькою і радів. І він сказав:

– Проявляю і являю!.. Ми божою милістю Король і самодержець! А чого там, гуляти так гуляти, валяй, братику, розпоряджайся від нашого, королівського імені.. Тільки дивись, щоб без збитків для нас!..

Отже настав час і Слузі повеселитися.

– Ех, ваша величність, недарма я, тобто ми, старалися, царювали! Ну, – сказав він, звертаючись до Гладкого Поміщика і Старого Селянина, – розмінюйтеся: ти йому – її, а ти йому – її! Згодні?

Ви вже, напевно, здогадалися, про що йшлася мова? Ну, звичайно, про Дочку Поміщика і про Диво-Ріпу!

Дочка повернулася до батька, а Ріпа – до Селянина.

Три подарунки

– Благодійнику! – тільки й спромігся вимовити Поміщик.

– Більше за те, – сказав Старий Селянин, – справедлива людина!

І всі сталі веселими і радісними.

Три подарунки

Ви гадаєте – це кінець? Усі так думали. Але розумний Слуга на цьому не заспокоївся. Він сказав:

– Що ж ти мовчиш? – сказав він Міністрові. – Коли не треба було, то наче заведений повторював: «Дозвольте скликати державну раду!» А тепер, коли треба – скам'янів!

Здивувався Король:

– Яка рада? Навіщо рада? Яка така рада?

– А ось яка, ваша величність, – відповів Слуга. – Державна! І кращого часу не знайти! Покликали людину, стару. Вона із самої далечини йшла. Звідти, де народ живе. Хотіли спитати, що робити з Ріпою. Тож ось тобі, старий, палац, ось – Король, а ось вона, – Слуга обвів поглядом усю залу з двірськими і царедворцями, – ось вона, Державна рада. Слухайте всі! А ти – кажи!

Три подарунки

Тут Король зручніше вмостився на своєму золотому троні. Притиснув скриньку до грудей.

– Відповідай, коли питають, – сказав він Старому Селянинові. – Все ж таки цікаво, навіщо тобі Ріпа? Що з нею робити?

Сядемо й ми. Послухаємо, що скаже Старий Селянин.

А він сказав ось що:

– Я візьму її додому. В ній є маленьке насіннячко. Я скопаю землю, розпушу її і посаджу насіннячко. Я буду працювати, працювати... поливати його, піклуватися... І на моєму городі виросте Диво-Ріпа, Ріпа-Велетень... Вона годуватиме мене, і я знову буду щасливий.

А тепер все!

Три подарунки 



Автор: Важдаєв В.; ілюстратор: Корнєєв Б.


На цьому сайті можна читати казки, скачувати їх у форматі .doc, слухати аудіоказки та дивитися відеоказки.


Сторінки в соц.мережах.
Підписуйтесь, щоб відстежувати нові надходження



У моєму російськомовному дитинстві були книжки з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова



Якщо у вас є сайт, на якому можна скачати, або прочитати дитячi книги українською мовою, напишіть мені, і я додам ваш сайт в цей перелiк.

Контакти






© 2015-2018 Валерія Воробйова