Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

С.Міхалков

Сон з продовженням

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Чижиков

Зміст:

Один з Любиних снів
Сон продовжується
Сон продовжує продовжуватися...
Сон більше не продовжується...

Пам'яті великого казкаря Ганса Кристияна Андерсена

Люба любила спати. Вечорами її не треба було, як інших дітей, просити й умовляти: о десятій вечора вона вже була під ковдрою. Варто було їй тільки покласти голову на подушку, згорнутися калачиком і заплющити очі, як вона занурювалася в сон. І могла спати скільки завгодно! Поруч розмовляли, не змовкали радіо й телевізор, але Люба не прокидалася. Навіть старий будильник "Дзвін" мав би витратити увесь свій завод для того, аби вранці додзвонитися до Люби й розбудити її – такий був глибокий сон.

– Як ти можеш... так спати? – питали Любу.

– Мені сняться дивовижні сни! – відповідала вона.

І це була щира правда.

Один з Любиних снів

Люба вийшла на безлюдний майдан, пройшла повз старовинну вежу з годинником і завернула до такого ж самого безлюдного провулка. Вона зупинилася біля тьмяно освітленої вітрини невеличкої крамниці. Це була майстерня іграшок. За склом стояли й лежали, висіли на цвяшках і сиділи в різних позах усілякі ляльки: розкішні принцеси із здивовано розплющеними, некліпаючими блакитними очима та віями неприродної довжини; пастухи й пастушки в ошатних сільських сукнях; витончені танцівниці в яскравих шалях з тамбуринами в руках; смагляві кавалери у лакованих капелюхах... Люба впізнала й Червону Шапочку в оточенні лісових гномів. Але найбільше її увагу привернув солдат – дерев'яна лялька з гачкуватим носом і важкою щелепою, що займала половину обличчя. Здавалося, ляльку за якусь провину поставили у найдальший куток вітрини. Вкрита порохом, вона виглядала сумною і самотньою.

Двері до крамниці були прочинені – і Люба побачила старого майстра іграшок у шкіряному фартусі, який, сидячи на табуреті, прикріплював до тулуба нової ляльки голову, щойно виточену на верстаті. Гладка жінка змітала в совок стружки, що кублилися біля ніг майстра.

– Коли ти прибереш з вітрини це страховисько! – почула Люба голос жінки. – Твій Лускунчик відлякує від нас усіх покупців. Тільки на нього подивишся, аж не захочеться увійти до крамниці...

– Не мели дурниці, жінко! – добродушно й мляво заперечив майстер. – Адже ти знаєш, що не я його робив. Лускунчик дістався мені у спадок від батька, а тому – від його батька, тобто від мого діда. А вже дід випросив дерев'яного солдата в одного бродячого комедіанта, який, у свою чергу, підібрав Лускунчика у якійсь далекій країні... І зовсім він не страховисько! Це як на нього подивитися.

– Та яка з нього користь! – не вгамовувалася дружина. – Хіба лише те, що він вміє лускати горіхи, якщо їх покласти йому до рота. Краще б ти виставив балерину! – І вона вказала на чарівну лялечку в рожевій пачці, що стояла на носках у відкритій картонній коробці. – У нас одразу побільшало б покупців! А твій Лускунчик і задарма нікому не потрібен...

– А ну ж бо, Матільдо, поклич сюди дівчинку, що стоїть на вулиці біля нашої вітрини! – несподівано сказав майстер, який помітив Любу. – Ти мене чуєш? Поклич! Та поквапся, поки вона не пішла!

– Невже ти вважаєш, ніби вона у нас щось купить?

– Поклич дівчинку... Нехай увійде! – вже не просто сказав, а наказав майстер.

– Дівчинко! Ти можеш зайти до нас... якщо тобі цікаво! – виглянувши за двері, запросила буркотлива дружина майстра.

– Дякую, – чемно відповіла дівчинка.

– Мій старий побачив тебе у вікно і хоче щось сказати. Зайди до нас, якщо в тебе є час та гроші!

Останні слова дружина майстра прошепотіла, пропускаючи дівчинку до крамниці.

– Здрастуй! – звернувся до Люби майстер, піднімаючись їй назустріч. – Я одразу помітив, що ти любиш гратися з ляльками. Як тебе звати?

– Мене звати Люба, але з ляльками я вже не граюся.

– Я розумію: ти виросла з того віку. Але вони тобі не можуть не подобатися. Мені вже під вісімдесят, а я все ще не можу з ними розлучитися: роблю їх для продажу... і для себе теж. Подивися, скільки я їх змайстрував! А скільки продав за довгі роки... Не злічити! Хіба можуть комусь не сподобатися ця принцеса Недоторка або Кіт у чоботях? Послухай, дівчинко... Сьогодні такий день, коли ми з дружиною обов'язково повинні подарувати комусь ляльку. Так уже в нас заведено. Один раз на рік і саме цього дня!

Дружина майстра осудливо глянула на чоловіка.

– Вибирай будь-яку! – продовжував майстер.

– Нехай вибере... Нехай скаже, яка їй більше подобається! – з недобрим наміром проворкотіла гладка Матільда.

– У мене немає грошей... – тихо зізналася Люба.

– Та що нам твої гроші, якщо ми хочемо задарма віддати тобі будь-яку з ляльок! Яка тобі сподобається... Така у нас, старих, прикмета! Вибирай, не соромся, – весело запропонував майстер.

Люба роздивилася. На полицях і на прилавку лялькового майстра був великий і привабливий вибір.

Але Люба вибирала недовго.

– Можна взяти ту, що стоїть... на вітрині? У найдальшому кутку...

– Про яку ляльку ти говориш? – ніби не збагнувши, перепитав майстер. І багатозначно глянув на дружину.

– Там... дерев'яний солдат, – нерішуче промовила Люба.

– Тобі сподобався Лускунчик?

– Так.

– Хіба ти не бачиш... нічого кращого? – з удаваним подивом запитала дружина майстра.

– Можна взяти Лускунчика... якщо вам не шкода? – повторила Люба.

– Бери, дівчинко! Бери! – вигукнув майстер. І підморгнув дружині. – З тобою він не буде самотнім. Бери нашого Лускунчика! Ти зробила правильний вибір. Жодна принцеса не годна й у слід йому ступити!

Старий дістав з вітрини дерев'яну ляльку, стер із неї порох і простягнув дерев'яного солдата Любі.

Дружина майстра хитро та схвально дивилася на чоловіка.

– Дякую! – сказала Люба і, притиснувши Лускунчика до грудей, вийшла з крамниці.

– Ось ти його й позбулася! – сказав майстер дружині. – А казала, що він нікому не потрібен. Тепер вже його не повернеш! І у мене таке відчуття, ніби ми осиротіли... Втім, Лускунчик не прогадав! Чим весь день слухати, як ти лаєш його, краще подружитися з дівчинкою, яка розгледіла його самотність.

Гладка Матільда мовчала.

  

Люба прокинулася. "Дзвін" не подавав голосу. Надворі було ще темно. Люба позіхнула, повернулася на другий бік і заплющила очі... А сон тривав.

  

Усе ще притискаючи до грудей дерев'яну ляльку, Люба пройшла по довгому і темному, немов прорубаному між будинками провулку, завернула за кут і вузькими гвинтовими сходами піднялася на останній поверх незнайомого будинку. Зупинилася перед похилими дверима. Подумала трохи... І, штовхнувши двері, зробила крок через поріг.

Місяць, схожий на круглий сир, розрізаний навпіл, висвітлював внутрішність комори. Через вікно виднілося нічне місто.

Комора була завалена різним мотлохом. У кутку стояла напіврозвалена скриня з мідними кутами. Розбите глиняне приладдя було звалено в купу. У вікно визирало опудало високого білого журавля. Місячне світло примусило його скляні очі блищати так, ніби журавель був живий.

Люба сіла на стару скриню. Лускунчик лежав у неї на колінах. Невідомо чому Люба раптом заплакала... Вона дістала з кишеньки хусточку, щоб утерти сльози. Велика сльоза, наче важка крапля з карнизу, впала на обличчя дерев'яного солдата.

Люба витерла очі й висякалася. Раптом у тиші почувся слабкий голос:

– Було б добре, якби ти витерла й моє обличчя!

Люба здивовано озирнулася:

– Хто б це міг бути?

– Я тут... Я у тебе на колінах! – промовив той самий голос.

Люба схопилася і злякано позадкувала до дверей. Лялька впала.

– Не йди, – жалібно попросив її тихий голос. – Почекай, Любо... Будь ласка, не йди. Не кидай мене самого!

Дівчинка зупинилася. Так, безсумнівно, це був голос дерев'яного солдата.

– Ти боїшся мене? Ти гадаєш, я зроблю тобі щось лихе?

Люба мовчала. Вона ніколи не бачила ляльок, що промовляють слова ось так, по-справжньому.

– Підійди... і поговори зі мною, – попросив Лускунчик. – Дуже дивно, що ти не відповідаєш! Отже, я вмію говорити, а ти... не вмієш?

– Хто ти? – обережно поцікавилася Люба.

– Я? Лускунчик... Клацаю волоські горіхи, коли їх кладуть мені до рота. Але я не завжди був Лускунчиком. Колись, дуже давно, я був молодим парубком... солдатом. А потім офіцером! Мене звали Міло. Це було дуже... дуже давно. Вічність тому! Не бійся мене.

Люба зрозуміла, що їй нічого не загрожує, і підійшла ближче. Лускунчик усе ще лежав на підлозі. Вона підняла його і посадила на лавку.

– Я тебе... вже не боюся. Але я ніколи не бачила говорющих Лускунчиків!

– Розумію, – відгукнувся дерев'яний солдат. – Але повір: я можу розмовляти тільки з тобою... Тому не кидай мене!

– Ти кажеш, що колись був солдатом і тебе звали Міло... А потім ти був навіть офіцером?.. Але як же ти став Лускунчиком?

– Це сумна історія, – не одразу відгукнулася лялька.

– Розкажи мені її! Я люблю сумні історії...

– Їх легко слухати. Але важко бути їх учасником.

– Так, звичайно... Але розкажи мені.

– Добре! – погодився Лускунчик. – Слухай... Колись я жив у щасливій країні, яка називалася Джокондою. Цієї країни немає на жодній карті, але вона одразу ж за Сніговим королівством і королівством Солодощів.

– Хіба є такі країни? – здивувалася Люба.

– Я ніколи не брешу! – образився Лускунчик. – Усе це щира правда. Як і те, що я зараз із тобою розмовляю... Так от, якщо хочеш слухати, не перебивай мене!

– Я слухаю...

– Нашою Джокондою керував простий, веселий чоловік, якого всі звали просто по імені – Ніколас. Він був заручений із королевою Ласункою Другою з королівства Солодощів, тому що сам змалку був страшенним ласуном.

– Як я!

– Ти знову перебила... – розсердився Лускунчик. – Я ж просив не перебивати! Бо я заплутаюся, усе забуду. Адже це було давно!..

– Пробач, Міло! – вибачилася Люба. – Я мовчатиму.

Зібравшись з думками, він продовжував:

– Так от, одного разу на Джоконду напала юрба Мишачого короля. Ми хоробро билися, але їх було більше – і вони перемогли. Зазнавши тієї жахливої поразки, Ніколас здався на милість мишам і став служити їхньому Мишачому королю. Володіючи злою чаклунською силою, Мишачий король перетворив слабовільного Ніколаса на чаклуна. Але при цьому... позбавив його пам'яті. Ніколас забув про свою наречену Ласунку Другу і раптом вирішив одружитися із молодою танцівницею, яка його зовсім не любила. Та дівчина, яку звали Парліпа, як не важко в це повірити... кохала мене.

– Кохала Лускунчика? – вигукнула Люба, не розуміючи, що своїм подивом ображає оповідача.

Лускунчик перервав свою історію і сердито глянув на Любу:

– Так... Вона кохала мене! Але до чого тут Лускунчик? Я ж у той час був уже капітаном військ Джоконди, молодим... і вельми симпатичним чоловіком.

– Пробач, – попросила Люба. – Я не хотіла тебе образити.

– Я й не ображаюся, – відповів Лускунчик.

– А що ж сталося далі?

– Ніколас захотів мене позбутися. Щоб я не завадив йому одружитися з Парліпа!.. Він перетворив офіцера на потворного дерев'яного солдата. На ляльку! Ляльку вивезли за місто та викинули в канаву. Там мене й підібрав бродячий комедіант. Довгий час блукали ми з ним по світу...

– І ти весь час мовчав?

– Я ніколи не мовчав. Я завжди розмовляв! – з почуттям власної гідності виголосив Лускунчик. – Але ніхто не міг почути мене. Це було частиною підступного чаклунства. Ніхто не міг почути, крім дитини, яка б пожаліла мене... Помітила й пожаліла! На мене повинна була впасти важка, горюча сльоза... Але діти не плакали наді мною. Вони сміялися! І ось сьогодні вперше така сльоза впала...

– Ти гадаєш, що я та сама дитина? – запитала Люба.

– Очевидно, – відповів Лускунчик. – Адже ти почула мене! Так? Почула?.. А я вже втратив надію. Яке щастя, що з усіх ляльок ти вибрала саме мене. І забрала з собою... Дякую тобі!

Люба погладила Лускунчика по голові.

– Мені здалося, що тобі дуже самотньо стояти день і ніч у вікні тієї крамниці іграшок. Ти був увесь запорошений. І в найдальшому кутку, ніби тебе покарали...

– Гладка Матільда не витирала мене. Вона взагалі мене не любила, – сумно сказав Лускунчик. – Я її дратував... Їй здавалося, що я відлякую дітей. Коли ти підійшла до вітрини, у мене закололо в тому місці, де колись було серце. Я одразу ж зрозумів, що й ти самотня...

– Так, самотня, – зізналася Люба. – Ніхто не розуміє мене.

– Ти хочеш до кінця допомогти мені? – запитав Лускунчик.

– Звичайно! – недовго думаючи, погодилася Люба. – Але що треба зробити?

– Бачиш білого журавля? Того, що стоїть біля вікна й витріщається на нього?

– Опудало? Бачу...

– Це таке ж опудало, як я дерев'яна лялька! Білі журавлі – особливі птахи. Підніми мене і посади йому на спину.

Люба підняла Лускунчика, посадила на білого журавля. І той переступив... з ноги на ногу. Спробував розправити крила...

Від несподіванки Люба заплющила очі. Коли ж вона розплющила очі... на журавлі сидів не дерев'яний солдат, а бравий молодий офіцер. І не просто сидів, а наче в сідлі.

– Дякую тобі! – промовив офіцер і простягнув Любі руку. – Сподіваюся, ми ще зустрінемося! А поки що знай, що ти маєш друга, який уміє бути вдячним...

– Ні, Міло! – скрикнула Люба. – Я хочу летіти з тобою!

– Не можна, – тихо заперечив офіцер. – Твоє місце вдома, у сім'ї. До того ж... завтра вранці ти повинна йти до школи!

– Вдома ніхто не розуміє мене. Я полечу з тобою! – наполягала дівчинка.

– Це небезпечно.

– Я не боюся мишей!

– Але мені доведеться битися!

– Я буду поруч із тобою...

– Мене можуть вбити!

– Нехай тоді вб'ють і мене...

– Просто не знаю, що робити... – розгубився бравий офіцер. – Ти ж іще дитина!

– Я спробую швидше вирости! І потім... Соромно нагадувати, але ти повинен мені віддячити. Чи не так? Адже ти сам сказав, що вмієш бути вдячним...

– Вмію... І повинен! – здався Міло. – Нехай буде по-твоєму. Але дай слово ні на крок не відходити від мене. І робити все, що я накажу!

– Обіцяю... Обіцяю! – квапливо промовила Люба і видерлася на спину журавлю, якому вже явно не стоялося на місці. Він рвався за вікно у нічне зоряне небо...

– Тримайся міцніше! – скомандував Міло. Люба обхопила його обома руками і притиснулася до спини. Міло махнув рукою, наче дав старт, і у прочинене вікно вирвався, як з полону, білий журавель з двома вершниками на спині...

  

Задзеленчав старий будильник, обриваючи, як він звик робити, Любин сон у найхвилюючому місці. Люба прокинулася, але довго не могла збагнути, що діється: щойно вона летіла над сонним містом, над його парками й садами, пофарбованими у світло-жовтий місячний колір, обминаючи хмари, набряклі від майбутнього дощу, – як раптом опинилася у своєму ліжку. Їй вже час уставати, адже якщо вона негайно ж не підніметься, не вдягнеться, не вмиється, не почистить зуби й не поснідає, то спізниться до школи.

Зміст:

Один з Любиних снів
Сон продовжується
Сон продовжує продовжуватися...
Сон більше не продовжується...

Автор: Міхалков С.; ілюстратор: Чижиков В.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова