Сльоза матері

Її покинули, тому що вона була каліка і не могла літати.

Влітку в будинку, під дахом якого її мати звила гніздо, спалахнула пожежа. Ледве встигла стара ластівка винести свого пташеня з вогню, але розпечене вугілля влучило в гніздо і обпекло йому крильце.

Світ потьмарився бідолашному голому пташеняті від болю. Коли воно отямилося, то побачило, що лежить у новому гнізді, а над ним сидить сумна мати. Воно спробувало бува ворухнути крилами, але не змогло – обпечене крило оніміло.

Минуло літо. Дозрів виноград. Розпустилися айстри. Готуючись у далеку дорогу, ластівки почали збиратися на телеграфних проводах, і дроти здалеку виглядали як чорні намиста.

Якось уранці стара ластівка знесла свою скалічену доньку в садок і сказала:

– Дитинко, сьогодні ми відлітаємо на південь. Ти летіти з нами не можеш, тому тобі доведеться залишитися тут. У цьому глечику я приготувала тобі м'яке ліжечко з пуху. Там ти і лежатимеш. А коли зголоднієш, виберися назовні та поклюй чогось. У саду повно плодів і зерен. Навесні ми повернемося до тебе.

– Дякую, матінко, за твої турботи! – прошепотіла покалічена ластівка, сховала голову під крило матері, щоб та не бачила її сліз, і затихла...

Птахи відлетіли. Потягнулися непогожі дні. Замрячив дрібний дощик. Промокла наскрізь айстра та схилилася над глечиком обважнілою головою. Дощова крапля скотилася на край найнижчої пелюстки – ось-ось впаде.

– Ах, як я втомилася! – зітхнула крапля.

– Ти звідкись здалеку? – співчутливо запитала ластівка.

– І не питай! Далеку дорогу пройшла я від Великого океану. Там я і народилася. Правду кажучи, я не дощова крапля – я сльоза.

– Сльоза? Чия сльоза? – стривожилася ластівка.

– Сльоза матері. Коротка історія мого життя. Дев'ять днів тому втомлена і сумна ластівка опустилася на щоглу величезного океанського пароплава. Я зачаїлася в правому оці бідного птаха. Океан ревів. Дув сильний вітер. Ластівка через силу стала просити:

– Братику вітер, коли тобі доведеться пролітати над Болгарією, зазирни до мого самотнього пташеня і скажи йому, щоб остерігалося чорної кішки, що частенько крутиться в саду. Відлітаючи, я забула попередити його. Скажи йому також, що моє серце розривається від муки...

– А де залишилася твоя ластівка? – спитав вітер.

– У тріснутому глиняному глечику, що валяється в саду, де цвітуть фіолетові айстри.

Тут я викотилася з ока старої ластівки. Вітер підхопив мене і поніс. Дев'ять днів я летіла і ось нарешті впала на цю квітку. Ах, як я втомилася! Закотитися б кудись і заснути...

Серце покаліченої ластівки затріпотіло. Вона швидко підвелася, розплющила дзьоб і дбайливо підхопила втомлену сльозу матері.

– Дякую тобі, матінко! – прошепотіла вона, зарилася в пух і заснула, зігріта сльозою, ніби мати вкрила її своїм крилом.