Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Астрід Ліндгрен

Нові пригоди Карлсона, що живе на даху

Переклад українською – Ольга Сенюк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Савченко

Третя книга про Карлсона

Зміст:
Кожен має право бути Карлсоном
Карлсон згадує, що він іменинник
Карлсон – найкращий у класі
Карлсон ночує в Малого
Карлсон «дратурує» булочками й оладками
Карлсон – найкращий у світі досліджувач хропіння
Карлсон найкраще жартує в темряві
Карлсон відслоняє дядькові Юліусові казковий світ
Карлсон стає найбільший у світі багатій

Кожен має право бути Карлсоном

Одного ранку Малий, найменший Свантесонів син, прокинувся й почув, як тато з мамою розмовляють на кухні. В їхньому голосі бриніло чи то обурення, чи смуток.

– Ну, тепер кінець, – озвався тато. – Глянь, що написано в газеті! Прочитай сама.

– Ой леле! – забідкалася мама. – Який жах!

Малий швиденько схопився з ліжка. Він теж хотів знати, що там за жах.

І довідався, ще б пак! На першій сторінці в газеті красувався великий заголовок:

ЛЕТЮЧЕ БАРИЛЬЦЕ ЧИ ЯКАСЬ ІНША ПРОЯВА?

А далі писалося:

«Що це за таємнича й дивна річ літає над Стокгольмом? Ті, кому траплялося бачити, як вона кружляла над дахами Васастаду і гула мотором, кажуть, ніби то невеличке барильце або щось подібне до нього. Авіаційна промисловість не знає таких чудних літальних апаратів. Може, це якийсь невідомий іноземний шпигун розвідує наші таємниці? Треба поставити цьому край спіймати загадкового літуна. А коли виявиться, що то справді якийсь шпигун, його слід негайно спровадити до поліції. Хто відгадає цю загадку Васастаду? Той, кому пощастить спіймати летючу химеру з мотором, хоч що б то було, одержить десять тисяч крон. Принесіть ту прояву до нашої редакції, і ви відразу одержите гроші».

– Бідний Карлсон, – сказала мама, – тепер люди не дадуть йому спокою.

Малий схвилювався. Він був і наляканий, і розгніваний, і зажурений заразом.

– Чому Карлсонові не дадуть спокою? Він же нікому нічого не робить лихого. Живе собі в хатці на даху і потроху літає навкруги. В цьому ж немає нічого поганого?

– Ні, – мовив тато, – в Карлсонові нема нічого поганого. Хіба що він трохи… гм… незвичайний.

Авжеж, навіть Малий визнавав, що Карлсон трохи незвичайний. Бо й справді, уявіть собі такого товстенького моторизованого дядечка зі складаним пропелером на спині і пусковим ґудзиком на животі, що живе в окремій хатці на даху. І дуже приятелює з Малим. А Малому Карлсон був навіть кращий за Крістера й Гуніллу, хоч він їх усе-таки дуже любив і грався з ними, як Карлсон, бувало, щезав кудись або не мав часу.

Карлсон вважав, що Крістер і Гунілла – просто нікчеми, і щоразу пирхав, коли Малий заводив про них мову.

– Не згадуй про це казна-що того самого дня, як згадуєш про мене, – казав він. – Я вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил. Думаєш, багато дурних хлопчаків мають такого товариша, га?

– Ніхто не має, крім мене, – відповідав Малий, і щоразу серце йому заливала тепла хвиля радості. Як добре, що Карлсон оселився саме на їхньому даху! Адже весь Васастад був забудований чотириповерховими будинками, такими самими, як той, що в ньому мешкали Свантесони. Яке щастя, що Карлсон трапив на їхній дах, а не на чийсь інший!

Хоч спершу тато й мама не дуже раділи Карлсонові. І сестра з братом також. Ні Боссе, ні Бетан Карлсон не сподобався. Вся родина, – звісно, за винятком Малого, – вважала, що жахливішого, безсоромнішого, нахабнішого й шкідливішого бешкетника, як Карлсон, взагалі годі собі уявити. Та потім вони почали трохи до нього звикати. І врешті майже змирилися з ним, а надто як зрозуміли, що Малому Карлсон потрібний. Адже Боссе і Бетан були набагато старші за нього. То з ким же Малому приятелювати, коли немає брата чи сестри десь такого віку, як він? Звісно, він мав собаку, чудового Бімбо, але навіть цього не вистачало, – Карлсон Малому був таки потрібний.

– І я гадаю, що Малий так само потрібний Карлсонові, – зауважила мама.

Але тато й мама від самого початку воліли якомога тримати Карлсона в таємниці. Вони розуміли, який зчиниться галас, коли, наприклад, про нього довідаються в телебаченні або занадяться репортери й почнуть писати в газеті про Карлсона та його хатку.

– Ха-ха-ха, ото було б весело побачити колись у газеті Карлсона, що нюхає в своїй вітальні букет чудових троянд абощо! – пожартував якось Боссе.

– Ти дурний, – відповів йому Малий. – У Карлсона нема ні вітальні, ні троянд, тільки невеличка кімнатка, повна мотлоху.

Врешті, Боссе й сам знав це. Адже він з Бетан і тато з мамою раз були на даху – один-однісінький раз – і бачили Карлсонову хатку. Вони вибралися туди крізь отвір у даху по драбині, що нею лазить сажотрус, і Малий показав їм, як хитро Карлсонова хатка схована за димарем біля самісінької глухої стіни сусіднього будинку.

Мама трохи злякалася, коли, вибравшись на дах, побачила далеко внизу вулицю. В голові їй запаморочилось, і вона схопилася за димар.

– Обіцяй, Малий, що ти ніколи не полізеш сюди сам, – мовила вона.

Малий спершу обміркував свою відповідь.

– Обіцяю, що ніколи не полізу сюди сам, – нарешті сказав він і тихенько додав: – Хоч, може, часом полечу з Карлсоном.

Якщо мама не почула останніх його слів, то ніхто їй не винен. Бо як можна вимагати, щоб Малий ніколи не навідувався до Карлсона? Вона й гадки не мала, як приємно сидіти в Карлсоновій хатці, повній-повнісінькій мотлоху.

«Але тепер усьому буде кінець, – подумав Малий скрушно, – а все через дурних газетярів».

– Скажи Карлсонові, щоб був обережний, – порадив тато. – Ще встигне потім налітатися. Ви могли б сидіти в твоїй кімнаті, і ніхто б його не побачив.

– Та я вижену його, якщо він бешкетуватиме, – додала мама.

Вона поставила на столі перед Малим тарілку каші і Бімбо теж насипала трохи в мисочку.

Тато попрощався й пішов на роботу. Тоді виявилося, що й мамі треба до міста.

– Я тільки загляну в бюро подорожей і побачу, чи вони можуть запропонувати нам щось цікаве на час татової відпустки, – мовила вона й поцілувала Малого. – Я скоро повернуся.

І Малий лишився сам.

Сам із Бімбо, з кашею та своїми думками. І з газетою. Газета лежала коло тарілки, і він подеколи кидав на неї оком. Під заміткою про Карлсона вміщено зображення гарного білого пароплава, що приплив до Стокгольма й тепер став на рейді в Стремені. Малий глянув на нього уважніше. Ох, який гарний! Малий залюбки подивився б на нього насправді й поплавав би на ньому!

Він намагався дивитись тільки на пароплав, та його погляд уперто вертався до того осоружного заголовка:

ЛЕТЮЧЕ БАРИЛЬЦЕ ЧИ ЯКАСЬ ІНША ПРОЯВА

Малий не на жарт зажурився. Треба якнайшвидше побалакати з Карлсоном, але не дуже наполохати його, о ні. Бо хтозна, чи Карлсон не злякається так, що полетить світ за очі й більше ніколи не вернеться!

Малий зітхнув. Потім знехотя підніс до рота ложку каші, проте не проковтнув її, а тримав на язиці, ніби куштував. Бо Малий був худенький, вутлий хлопчик, що погано їв. Таких тепер багато водиться. Він завжди так довго длубався ложкою в тарілці, що всім терпець уривався.

«Щоб оця каша була надто смачна, то ні», – міркував Малий. Може, вона стане краща, як усипати більше цукру? Він сягнув рукою по цукорницю, але ту мить за вікном загув мотор і до кухні влетів Карлсон.

– Привіт, Малий! – гукнув він. – Угадай, хто в світі найкращий із найкращих, і вгадай, чого я прилетів саме тепер?

Малий швиденько проковтнув кашу.

– Звісно, найкращий із найкращих – це ти, Карлсоне, а от чого ти прилетів саме тепер…

– Вгадай одне з трьох, – мовив Карлсон. – Чи тому, що я знудився за тобою, дурне хлоп'я, чи що просто не туди потрапив, а насправді мав облетіти Королівський парк, чи тому, що мені вчулося, ніби тут запахло кашею? Ану відгадай!

У Малого обличчя засяяло з радощів.

– Тому, що ти знудився за мною, – скромно сказав він.

– Ні, – відповів Карлсон. – І в Королівський парк я теж не збирався летіти, цього можеш не вгадувати.

«Королівський парк! О, туди Карлсонові нізащо не можна літати, – подумав Малий. – І ні в яке інше місце, де повно-повнісінько людей. Його можуть побачити. Треба нарешті йому пояснити це».

– Слухай, Карлсоне, – почав Малий, але відразу ж затнувся, раптом завваживши, що Карлсон чимось невдоволений. Він надув губи й позирав на Малого спідлоба.

– Тут ходиш голодний, як пес, – сказав він, – а дехто, напнувши нагрудника, сидить коло повної тарілки каші і примовляє собі, що треба з'їсти ложку за маму, ложку за тата, ложку за тітку Августу…

– А хто це – тітка Августа? – зацікавлено спитав Малий.

– Звідки я знаю?

– Ну, то й не треба за неї їсти, – засміявся Малий.

Проте Карлсонові не було смішно.

– Еге ж, це тобі так здається! Еге ж, як на чиюсь думку, то ти собі вмри з голоду тільки тому, що не знаєш усіх тіток на світі, які сидять і плещуть язиками десь у Синьоморії, чи Синьогорії, чи ще бозна-де.

Малий поспішився дістати тарілку й запросив Карлсона насипати собі з горщика каші. Карлсон, іще трохи насуплений, заходився насипати кашу, аж поки висипав усю, та ще й пальцем витер у горщику вінця.

– Твоя мама золотко, – сказав Карлсон. – Шкода тільки, що безнадійно скупа. Зроду я ще не бачив так мало каші, хоч уже стільки разів у своєму житті їв її.

Він спорожнив цукорницю в свою тарілку і взявся їсти. Якийсь час у кухні чутно було тільки плямкання, як завжди, коли хтось швидко вминає кашу.

– На жаль, не вистачило ложки за тітку Августу, – врешті сказав Карлсон і витер губи. – Але я бачу, що тут є булочки. Спокійно, тільки спокійно, люба тітонько Августо, сидіть собі цілком спокійно в Синьоморії, я замість каші можу вм'яти дві булочки. Або й три… або чотири чи п'ять!

Поки він їв булочки, Малий міркував, як би найкраще його попередити. «Мабуть, хай сам прочитає замітку та й годі», – подумав він і нерішуче підсунув Карлсонові газету.

– Глянь на першу сторінку, – сумно сказав Малий.

І Карлсон глянув, навіть дуже зацікавився. Потім коротеньким пухким пальчиком тицьнув на білий пароплав:

– Ой-ой-ой, корабель перевернувся! Нещастя за нещастям!

– Та ти тримаєш газету догори ногами, – сказав Малий.

Він уже давно мав підозру, що Карлсон не дуже вміє читати. Але що був чемний хлопчик і нікому не хотів робити прикрості, а надто Карлсонові, то не вигукнув «Ха-ха-ха, отже ти не вмієш читати!», а тільки поклав газету з малюнком як слід, аби Карлсон побачив, що пароплав не перевернувся.

– Але тут пишеться про інші нещастя, – сказав Малий. – Ось послухай-но!

І він уголос прочитав Карлсонові про летюче барильце, про невеличкого таємничого шпигуна, що його хотіли спіймати, про винагороду та про все інше.

– «Принесіть ту прояву до нашої редакції, і ви відразу одержите гроші», – закінчив Малий і зітхнув.

Зате Карлсон не зітхнув, а втішився.

– Гей-гей! – загукав він, аж підстрибуючи з радощів. – Гей-гей! Вважай, що того невеличкого таємничого шпигуна вже майже спіймано. Мерщій зателефонуй до редакції і скажи, що я здам ту прояву нині ж таки після обіду.

– Що ти задумав? – злякано спитав Малий.

– Відгадай, хто найкращий у світі ловець шпигунів? – мовив Карлсон і гордовито показав на себе. – Нижчепідписаний Карлсон. Хай тільки я візьму свого сачка ловити комах. І якщо той таємничий шпигун літає тут, над Васастадом, то він ще до вечора втрапить у сачок, будь певен… до речі, в тебе є така торбина, щоб у неї вмістилося десять тисяч крон?

Малий знову зітхнув. Отже, Карлсонові ще важче пояснити все, ніж він собі уявляв. Бо той нічого не второпав.

– Любий Карлсоне, невже ти не розумієш, що це ти летюче барильце й що це тебе вони хочуть спіймати? Збагнув?

Карлсон так і завмер на місці. В горлі йому забулькало, ніби він чимось удавився. Він люто витріщився на Малого й крикнув:

– Летюче барильце? Ти звеш мене летючим барильцем? І щоб я був до тебе ласкавий, фе!

Він випростався, щоб стати якомога вищим, і чимдуж ввібрав живота.

– Ти, здається, не помітив, – пихато сказав він, – що я вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік в розквіті сил. Цього ти, здається, не помітив, га?

– Помітив, Карлсоне, помітив, – затинаючись, запевнив його Малий. – Але я не винен, що вони таке написали в газеті. Вони мали на думці тебе, це вже що є, те є.

Карлсон ще дужче розсердився.

– «Принесіть ту прояву до нашої газети»! – обурено вигукнув він. – Проява! Торохнути б межи очі того, хто назвав мене проявою, щоб аж ніс відскочив!

Карлсон грізно підступив до Малого, але тепер утрутився Бімбо. Цього вже він не міг дозволити. Щоб хтось отак кричав на його господаря!

– Цить, Бімбо, цить! – гукнув Малий, і пес знову ліг. Він тільки стиха гарчав, аби Карлсон зрозумів, що він має на думці.

Карлсон сів на ослінчик, такий набурмосений і лютий, аж іскри сипалися.

– Я не граюся! Я не граюся, коли ти такий поганий, звеш мене проявою і цькуєш своїми собацюрами.

Малий був у розпачі. Він не знав, що йому робити.

– Я ж не винен, що в газеті таке написано, – промурмотів він і замовк.

Карлсон також мовчав. Він сидів на ослінчику, понурий, як ніч. У кухні запала прикра тиша.

Раптом Карлсон голосно зареготав. Він схопився з ослінчика і грайливо штовхнув Малого в живіт.

– Хоч я й проява, – заявив він, – зате принаймні найкраща в світі проява, що коштує десять тисяч крон. Ти уявляєш собі?

Малий теж почав реготати о, як добре, що Карлсон знов повеселішав!

– Авжеж! – захоплено вигукнув він. – Ти вартий десяти тисяч крон! Таких, як ти, небагато знайдеться!

– Жодного в цілому світі, – запевнив Карлсон. – Наприклад, взяти б таку мізерну прояву, як ти. Я б оцінив тебе щонайбільше на двадцять п'ять крон.

Карлсон натиснув ґудзика на животі, піднявся вгору і радісно закружляв під стелею навколо лампи.

– Гей-гей! – весело вигукнув він. – Ось летить Карлсон на десять тисяч крон, гей-гей!

Малий вирішив махнути на все рукою. Адже Карлсон не шпигун, поліція не може схопити його тільки за те, що він Карлсон. Певне, тато й мама не цього боялися, аж тепер Малий збагнув. Звісно, вони боялися, що не можна буде довше тримати Карлсона в таємниці, якщо його почнуть ловити. Але чогось поганого з Карлсоном не станеться, Малий був того певний.

– Не бійся, Карлсоне, – сказав Малий. – Ніхто тобі нічого не зробить тільки через те, що ти – це ти.

– Авжеж, кожен має право бути Карлсоном, – запевнив Карлсон, – хоч досі є лише одним один гарненький і до міри затовстий екземпляр.

Вони перебралися до кімнати Малого, і Карлсон з надією роззирнувся навколо.

– У тебе нема більше парової машини, щоб зробити вибух, або якоїсь іншої речі, що гарно лускає? Треба чимось луснути й потішити мене, а то я не граюся, – сказав він.

Та враз він побачив на столі паперову торбинку і накинувся на неї, мов шуліка. Вчора ввечері мама поклала в неї Малому великого смачного персика, і тепер персик опинився в пухкій Карлсоновій жмені.

– Будемо ділитися, – швидко запропонував Малий.

Він якраз дуже любив персики й збагнув, що треба поспішати, коли хочеш, аби тобі хоч щось дісталося.

– Залюбки, – погодився Карлсон, – я візьму персик, а ти торбинку, ти виграєш, бо торбинкою можна хтозна-як натішитися.

– Е ні, дякую, – заперечив Малий, – поділимо персик, а тоді бери собі й торбинку.

Карлсон докірливо похилив голову.

– Я ще не бачив такого ненажерливого хлопчика, – сказав він. – Ну, та як хочеш.

Малий кинувся до кухні по ножа, щоб перерізати персика. А коли вернувся, то не побачив Карлсона. Нарешті він знайшов його під столом, звідки чутно було швидке прицмокування, як завжди, коли хтось їсть соковитий персик.

– Слухай, що ти там робиш? – стурбовано спитав Малий.

– Ділю, – відповів Карлсон.

Карлсон проковтнув останній шматочок, тоді виліз з патьоками соку на бороді. Він простяг Малому пухкеньку долоню, де лежала зморшкувата брунатна кісточка.

– Я завжди хочу, щоб тобі діставалося найкраще, – сказав він. – Якщо ти посадиш оцю кісточку, то матимеш ціле дерево, геть обвішане персиками. Визнай, що я найдобріший у світі, хоч сам дістав лиш одного мізерного персика.

Поки Малий устиг щось визнати, Карлсон кинувся до вікна, де в горщику росла гарна пеларгонія.

– Щоб ти знав мою добрість, я допоможу тобі посадити кісточку, – додав він.

– Не чіпай! – крикнув Малий.

Та було вже пізно. Карлсон устиг витягти пеларгонію з горщика і, поки Малий спинив його, викинув її у вікно.

– Хіба так можна… – почав Малий, проте Карлсон не слухав його.

– Ціле велике дерево! Ти уявляєш! На день свого п'ятдесятиріччя ти зможеш пригостити кожного гостя персиком! Правда, цікаво?

– Авжеж, тільки мамі буде не так цікаво, як вона побачить, що ти висмикнув її пеларгонію, – відповів Малий. – А коли б квітка втрапила на голову якомусь дідові? Як ти гадаєш, що б він сказав?

– Сказав би «Дякую, любий Карлсоне!» – запевнив Карлсон. – «Дякую, любий, що ти висмикнув пеларгонію, а не кинув її з горщиком… що чудній матері Малого найдужче сподобалося б!»

– Ні, не сподобалося б! – заперечив Малий. – Що ти верзеш?

Карлсон запхнув кісточку в горщик і заходився спритно втоптувати землю.

– Авжеж, сподобалося б, – наполягав він. – Аби тільки пеларгонія гарненько трималася в горщику, тоді твоя мама вдоволена. А що це небезпечно для дідусів унизу на вулиці, їй байдуже. Одним дідом більше, одним менше, то дурниця, сказала б вона, аби тільки ніхто не висмикував її пеларгонії.

Він утупився очима в Малого.

– Та якби я тепер викинув ще й горщик, то в чому б ми посадили кісточку, га? Ти подумав про це?

Малий про це не подумав і не знав, що відповісти. З Карлсоном важко сперечатися, коли він у такому гуморі, як тепер. Та, на щастя, гумор у нього мінявся приблизно кожні чверть години. Ось і тепер він зненацька вдоволено засміявся й сказав:

– Ми ще маємо торбинку. А нею можна хтозна-як натішитись.

Такого Малий не сподівався.

– Як? – запитав він. – Що можна зробити з торбинки?

Очі Карлсонові засяяли.

– Найколосальніший у світі луск, – відповів він. – Гей-гей, який буде луск! Ось зараз побачиш.

Він схопив торбинку і метнувся до ванної кімнати. Малий зацікавлено побіг за ним. Йому кортіло довідатись, як робити найколосальніший у світі луск.

Карлсон схилився над ванною і набирав із крана води в торбинку.

– Що ти робиш? – сказав Малий. – У паперовій торбинці вода не триматиметься, сам знаєш.

– Чому це? – запитав Карлсон і тицьнув Малому під ніс торбинку, з якої капала вода.

Хвилинку він потримав її, щоб Малий побачив, що у паперовій торбинці може триматися вода, тоді помчав із нею назад до кімнати.

Малий кинувся слідом, сповнений недоброго передчуття. І справді… Карлсон вихилився у вікно, тільки видно було його кругленький зад і кругленькі короткі ноги.

– Гей-гей! – вигукнув він. – Глянь униз, бо зараз буде найколосальніший у світі луск!

– Не кидай! – злякано гукнув Малий, і собі вихиляючись з вікна. – Не кидай, Карлсоне!

Та було пізно. Торбинка вже летіла вниз. Малий побачив, як вона, мов бомба, впала перед самісінькими ногами якоїсь сердитої тітоньки, що простувала до молочної крамниці в сусідньому будинку. Видно було, що їй не дуже сподобався найколосальніший у світі луск.

– Вона верескнула, ніби то горщик з пеларгонією, завважив Карлсон, – а то просто невинна водичка.

Малий хряснув вікном. Він боявся, що Карлсон ще щось викине вниз.

– По-моєму, так не слід робити, – суворо сказав він.

Та Карлсон засміявся, тоді покружляв навколо лампи під стелею, хихочучи та поглядаючи згори вниз на Малого.

– «По-моєму, так не слід робити», – перекривив він Малого. – А як, по-твоєму, слід Шпурнути торбинку, повну тухлих яєць, га? Це теж чудна звичка твоєї матері!

Він шугнув униз і спинився коло Малого.

– Ви найчудніші в світі, ти і твоя мама, – сказав він і поплескав Малого по щоці. – Але я все-таки люблю вас, хоч як дивно.

Малий аж почервонів з утіхи. В кожному разі дуже приємно, що Карлсон його любить і що насправді шанує маму, хоч не завжди це видно.

– Еге ж, мені самому дивно, – провадив Карлсон, і далі поплескуючи Малого по щоці.

Він плескав його все дужче, аж нарешті так ляснув, ніби дав поличника.

– О, який я милий! Наймиліший у світі! Тому я пропоную гратися в якусь милу гру. Ти згоден?

Звісно, Малий був згоден і відразу почав міркувати, в яку б то милу гру можна було погратися з Карлсоном.

– Наприклад, – вів своєї Карлсон, – ми можемо уявити собі, що стіл – це наш пліт і ми рятуємося на ньому від великої повені… А ось вона й надходить!

Він показав на калюжку, що повільно випливала з-під дверей.

Малому аж дух забило.

– Ти не закрутив крана у ванній? – злякано спитав він.

Карлсон схилив набік голову й лагідно глянув на Малого.

– Відгадай одне з трьох, чи закрутив я крана, чи ні?

Малий відчинив двері до передпокою авжеж, не закрутив! Справді надійшла велика повінь. Ванну й передпокій геть залило водою. Якби хто захотів, то навіть міг би похлюпатися в ній.

Карлсон захотів похлюпатися. Він обома ногами стрибнув у воду, вигукуючи:

– Гей-гей! Бувають дні, коли випадають самі тільки приємні події!

Та Малий, закрутивши кран і спорожнивши ванну, сів на стілець, розпачливо озирнувся на море води й застогнав:

– Ох, що тепер скаже мама?

Карлсон спинився як стій і обурено глянув на Малого.

– Ну, знаєш! Завжди твоя мама чимось невдоволена. Це ж невинна собі водичка.

Він знов підстрибнув так, що аж забризкав Малого.

– Навіть дуже приємна вода, – додав він. – Можна без клопоту вимити ноги. Чи твоя мама не любить мити ніг?

Карлсон знов підстрибнув і ще дужче забризкав Малого.

– Вона ніколи не миє ніг Може, цілими днями тільки те й робить, що шпурляє вазони разом з горщиками

Малий не відповідав. Він і так мав про що думати. Нарешті він отямився ох, треба витерти воду скільки вдасться, поки вернеться мама.

– Карлсоне, мерщій берімося до роботи! – сказав Малий.

Він схопився з стільця, помчав до кухні і за мить виніс звідти дві ганчірки.

– Допоможи мені… – почав він.

Але Карлсона не було. Ні у ванній кімнаті, ні в передпокої, ні в кімнаті Малого. Зате Малий чув надворі гудіння моторчика. Він кинувся до вікна й ще встиг помітити, як у повітрі майнуло щось схоже на кругленький кошик.

– Летюче барильце, чи що? – промурмотів Малий.

Ні, не барильце! Просто Карлсон полетів додому, до своєї зеленої хатки на даху.

Карлсон побачив Малого. Він рвучко знизився й пролетів повз вікно, аж за ним засвистіло. Малий жваво замахав йому ганчіркою, і Карлсон на відповідь тож замахав своєю пухкою ручкою.

– Гей-гей! – вигукнув він. – Ось Карлсон на десять тисяч крон, гей-гей!

І він полетів геть. А Малий, тримаючи в кожній руці по ганчірці, вернувся до передпокою витирати воду.

Зміст:
Кожен має право бути Карлсоном
Карлсон згадує, що він іменинник
Карлсон – найкращий у класі
Карлсон ночує в Малого
Карлсон «дратурує» булочками й оладками
Карлсон – найкращий у світі досліджувач хропіння
Карлсон найкраще жартує в темряві
Карлсон відслоняє дядькові Юліусові казковий світ
Карлсон стає найбільший у світі багатій

Автор: Ліндгрен А.; ілюстратор: Савченко А.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова