|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Антуан де Сент-Екзюпері
Маленький принц
Переклад українською – Анатолій Жаловський
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Антуан де Сент-Екзюпері
XXVI
Поблизу криниці була руїна старого кам'яного муру. На другий день увечері, кінчивши роботу, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що мій маленький принц, спустивши ноги, сидить зверху. І почув, як він казав:
– Виходить, ти не пам'ятаєш? Це було не тут!
Хтось, певно, відповів йому, бо він заперечив:
– Ні! Ні! Якраз у цей день, тільки не в цьому місці...
Я підходив до муру. Нікого більше я там не бачив і не чув. А тим часом маленький принц знову сказав комусь:
– Ну, звісно. На піску ти побачиш, де починаються мої сліди. Тобі треба тільки почекати на мене. Цієї ночі я туди прийду.
До муру було метрів двадцять, а я так само нікого не бачив.
Трошки помовчавши, маленький принц озвався знову:
– А в тебе добра отрута? Ти певна, що я не буду довго мучитися?
Я став, серце моє стислося, але я все ще нічого не розумів.
– Тепер іди... – сказав маленький принц. – Я хочу зійти вниз.
Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, піднявши голову до маленького принца, лежала жовта змія, з тих, від укусу яких людина за тридцять секунд гине. Витягуючи з кишені револьвер, я бігцем кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, змія тихо, мов конаючий струмочок, поповзла по піску і з ледь чутним металічним шелестом, не дуже поспішаючи, залізла між каміння...
Я підбіг до муру саме вчасно, щоб узяти на руки маленького принца, білого як сніг.
– Що за вигадки! Ти вже розмовляєш із зміями!
Я розв'язав золотий шарф, який він завжди носив. Змочив йому скроні і дав випити води. І вже не наважувався більше ні про що питати його. Він серйозно подивився на мене і обняв мене за шию. Я чув, як у нього б'ється серце, мов у пташки, що, підстрелена, вмирає. Він сказав мені:
– Я радий, що ти знайшов, чого там не вистачало у твоїй машині. Тепер ти можеш повернутися додому...
– Звідки ти знаєш?
Я саме хотів сказати йому, що понад усі сподівання таки полагодив літак!
Він нічого не відповів на моє запитання, тільки сказав:
– Я теж сьогодні повертаюсь додому.
І сумно додав:
– Це значно далі... це значно важче...
Я відчував, що відбуваються якісь дивні речі. Я стискав його в обіймах, мов малу дитину, одначе мені здавалося, що він вислизає прямо в якусь безодню, і я ніяк не можу його втримати...
Його задумливий погляд губився десь у далині.
– У мене є твій баранець. І ящик для баранця. І оброть...
І він сумно всміхнувся.
Я довго ждав. Відчував, що він поволі приходив до тями.
– Ти трохи злякався, хлопчику...
Налякався, певна річ! Але він тихенько засміявся.
– Куди страшніше мені буде сьогодні ввечері...
Знову мене обдало крижаним холодом передчуття непоправного. Я не міг примиритися з думкою, що ніколи більше не почую його сміху. Той сміх був для мене мов джерело в пустелі.
– Хлопчику, я хочу ще почути, як ти смієшся...
А він сказав:
– Сьогодні вночі мине рік. Моя зірка опиниться якраз над тим місцем, де рік тому я впав...
– Скажи, хлопчику, вся ота історія із змією, з побаченням і з зіркою – це просто поганий сон, так же?
Але він не відповів. Сказав:
– Найголовнішого очима не побачиш...
– Правда...
– Це як із квіткою. Якщо ти любиш квітку, що росте десь на зірці, – вночі тобі приємно дивитися на небо. Всі зірки розцвітають.
– Правда...
– Це як з тією водою. Коли ти дав мені напитися, вона була наче музика... а все та корба і мотузка... ти пам'ятаєш... вона була чудова...
– Правда...
– Вночі ти подивишся на зірки. Моя зірка надто маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе просто однією з багатьох зірок. І тобі подобатиметься дивитись на всі зірки... Усі вони стануть твоїми друзями. І потім я тобі щось подарую...
І він засміявся.
– О хлопчику, хлопчику, як я люблю цей сміх!
– Оце й буде мій подарунок... це буде, як ото з водою...
– Що ти хочеш сказати?
– Люди мають свої зірки, які перестають бути звичайними зорями. Для одних – тих, хто мандрує, – вони – дороговказ. Для інших це тільки маленькі вогники. Для вчених зорі – складні задачі. Для мого бізнесмена вони золоті. Але всі ці зірки мовчать. А в тебе будуть такі зірки, яких більше ні в кого немає...
– Як це розуміти?
– Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти дивитимешся вночі на небо, це буде так, наче сміються усі зірки. У тебе будуть зірки, які вміють сміятись!
І він знову засміявся.
– І коли ти втішишся (а втіха завжди приходить), то будеш задоволений, що познайомився зі мною. Ти завжди будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти одчиниш вікно, і тобі буде приємно... І твої друзі будуть страшенно здивовані, що ти, дивлячись на небо, смієшся. А ти їм скажеш: «Так, зірки завжди викликають у мене бажання сміятись!» І вони подумають, що ти не сповна розуму. От яку капосну штуку я тобі втну...
І він ще засміявся.
– Це буде так, начеб я замість зірок дав тобі безліч дзвіночків, що вміють сміятись...
І він ще раз засміявся. Потім знову став серйозний:
– Знаєш... сьогодні вночі... ти не приходь.
– Я не покину тебе.
– У мене буде такий вигляд, наче мені кепсько... Наче я вмираю. Так воно буває. Не треба, щоб ти це бачив, не приходь.
– Я не покину тебе.
Одначе він був заклопотаний.
– Я кажу тобі це... і через змію. Не треба, щоб вона тебе вкусила... Змії злі. Може вкусити собі на втіху.
– Я не покину тебе.
Його щось заспокоїло.
– Правда, на другий укус у них немає отрути...
Тієї ночі я не бачив, як він пішов. Вислизнув нечутно. Коли я догнав його, він ішов швидко й рішуче. Мені він тільки й сказав:
– А, це ти...
І взяв мене за руку. Проте щось його ще мучило.
– Ти даремно так зробив. Тобі буде боляче. Я буду наче мертвий, а насправді це буде не так...
Але я мовчав.
– Розумієш... Це дуже далеко. Я не зможу забрати свого тіла. Це надто важко.
Я мовчав.
– Та це все одно, що покинути стару оболонку. За старими оболонками нема чого сумувати...
Я мовчав.
Він трохи занепав духом. А проте зробив ще одне зусилля:
– Знаєш, це буде гарно. Я теж дивитимусь на зірки. І всі зорі будуть ніби криниці з іржавою корбою. І всі зорі дадуть мені напитися...
Я мовчав.
– Це буде так забавно! У тебе буде п'ятсот мільйонів дзвіночків, у мене – п'ятсот мільйонів струмків...
І він теж замовк: він плакав...
– Це тут. Дай мені ступити крок самому.
І він сів, бо йому стало страшно.
І ще він сказав:
– Ти знаєш... моя троянда... я за неї відповідаю! А вона така квола! І така наївна. Єдине, чим вона може боронитися, це чотирма нікчемними колючками...
Я теж сів, бо ноги більше не держали мене. Він сказав:
– Ну от... Це все...
Повагався трошки, потім підвівся. І ступив тільки крок. А я не міг ворухнутися.
Мов жовта блискавка мигнула біля його кісточки. Він лишився нерухомий. Не
закричав. А тоді впав – повільно, як падає дерево. ї нечутно, бо пісок приглушує
звуки.
XXVII
І ось минуло вже шість років... Я ще ніколи не розповідав цієї історії. Коли я вернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живим. Мені було дуже сумно, але я казав їм: «Це втома...»
Тепер я трохи заспокоївся. Тобто... не зовсім. Та я добре знаю, що він повернувся на свою планетку, бо, коли розвидніло, я не знайшов на піску його тіла. Воно було не таке вже й важке... А по ночах я люблю слухати зорі. Наче п'ятсот мільйонів дзвіночків...
Але буває щось незвичайне. В оброті, яку я намалював маленькому принцові для його баранця, я забув намалювати ремінець! Маленький принц ніколи не зможе надіти її на баранця. Отож я питаю себе: «Що сталося там, на його планеті? Може, баранець з'їв троянду...»
Іноді я кажу собі: «Певно, що ні! Маленький принц щоночі накриває троянду скляним ковпаком і ретельно наглядає за своїм баранцем...» І тоді я щасливий. І всі зірки тихенько сміються.
А часом я кажу собі: «Трапляється ж іноді, що буваєш неуважним, і цього досить! Може, він колись увечері забув про скляний ковпак або вночі нишком вийшов баранець...» І тоді всі дзвіночки мовби заливаються сльозами!..
Все це дуже загадкове. Для вас, тих, хто теж полюбив маленького принца, як і для мене, світ буде інший, якщо десь, невідомо де, баранець, якого ми ніколи не бачили, можливо, з'їв троянду...
Погляньте на небо. Спитайте себе: «Є ще та квітка чи ні? Що, як баранець її з'їв?» І ви побачите, як усе змінюється...
І жоден дорослий ніколи не зрозуміє, як це важливо!
Це, по-моєму, найкраще і найсумніше місце на світі. Це той самий куточок пустелі, що намальований і на попередній сторінці, але я намалював його ще раз, щоб вам краще було видно. Це тут маленький принц появився на Землі, а потім зник.
Придивіться уважніше до цього краєвиду, щоб неодмінно пізнати те місце, якщо колись будете в Африці, в пустелі. І коли ви там проїжджатимете, благаю вас, не поспішайте затримайтесь трохи саме під цією зіркою. І якщо до вас підійде маленький хлопчик із золотим волоссям, який сміється і не відповідає на запитання, ви одразу догадаєтесь, хто він такий. Тоді – будьте ласкаві! – не залишайте мене у великій журбі: мерщій напишіть мені, що він вернувся...
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова