Ян Екгольм

Тутта Карлсон і Людвіг Чотирнадцятий

Переклад українською – Галина Кірпа
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Стадлер Р.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14   

Розділ п'ятий

Другого ранку Людвіг Чотирнадцятий сам збудив Лабана.

– Вставай-но, – звелів він братові й поторсав його. – Ходім до лісу: будеш мене вчити. Вчора ми так гарно розважалися.

Та Лабан і далі гнівався на нього. Він не міг забути вчорашньої пригоди з медяниками.

– Я не хочу з тобою гратися, – сказав Лабан. – І водитися з такими дурисвітами.

– Сам ти дурисвіт, – образився Людвіг Чотирнадцятий.

– Дурисвіт, та не такий, – просичав Лабан і перевернувся на другий бік. – Я ще посплю.

Людвіг Чотирнадцятий пішов сам. Авжеж, тато Ларсон заборонив йому гратися з чужими дітьми. Але тепер, коли Лабан не схотів з ним іти, Людвіг Чотирнадцятий може навідати своїх товаришів.

Найперше він побіг до Юке-Ю і Туфе-Ту. Але вже на порозі його зустріла мама Зайчиха.

– Мої хлопці не гулятимуть із тобою, – рішуче сказала вона. – Ти і твій брат лише дурите їх. Я знаю, як ви вчора відняли в них медяники.

– То ж Лабан, – заперечив Людвіг Чотирнадцятий і спитав:– Хіба ви, тітонько, не знаєте, що вчора, як смеркло, я віддав їм їхні медяники?

– Ну то й що? Ти з Лабаном заодно, – сказала мама Зайчиха й зачинила двері.

Людвіг Чотирнадцятий зітхнув і побіг далі – до своєї доброї приятельки, до білочки Агне Стрибайко.

Білочка сиділа високо на гілці й лущила шишки.

– Гей, Агне! – гукнув Людвіг Чотирнадцятий і крутнув хвостиком. – Ходи сюди, пограємося.

– Не буду я з тобою гратися! – й собі гукнула Агне. – Моя мама чула від тітоньки Зайчихи, що вчора ти відняв у Юке-Ю і Туфе-Ту два пакунки з медяниками.

– То не я, то не я! – спробував захищатися Людвіг Чотирнадцятий. – їх обдурив Лабан, а я став зайчатам у пригоді.

Агне Стрибайко кинула в нього шишкою, але не влучила, та, не мовивши й слова, переплигнула на сусіднє дерево.

Людвіг Чотирнадцятий ладен був заплакати з горя.

«Піду я до Колючки, – майнула в нього думка. – Він завжди такий добрий до мене».

Їжачок Колючка мешкав під благеньким куренем неподалік у лісі.

– Агей, Колючко! – гукнув Людвіг Чотирнадцятий, діставшись до благенького куреня. – Ти дома?

– Ні, – почувся голос. – Тобто я дома, але тобі сюди – зась!

– Це ж я, твій товариш Людвіг Чотирнадцятий, – гукав Людвіг. – Іди сюди! Не жартуй!

– Я не жартую і не хочу з тобою товаришувати, – відповів Колючка. – Я гадав, що ти добрий, а тепер довідався, що ти такий самий дурисвіт, як і всі лиси. Думаєш, я не знаю, що ти відняв учора в Юке-Ю і Туфе-Ту три пакунки медяників?

– Це неправда... – почав Людвіг Чотирнадцятий.

– Ні, таки правда, – заперечив Колючка. – Моїй мамі сказала про це мама Агне Стрибайко, а їй жалілася мама Юке-Ю і Туфе-Ту.

Людвіг Чотирнадцятий зрозумів, що Колючка його не слухатиме. Сумний потюпав він далі.

Тепер у нього лишилося тільки двоє товаришів: горностаї Оке та Бенгт.

Підійшовши до нори, де вони мешкали, Людвіг Чотирнадцятий погукав:

– Оке! Бенгте! Ходіть сюди, пограємося!

– Не хочу, – відповів Оке.

– Не можу, – відповів Бенгт.

– Нам не дозволяють, – в один голос відповіли Оке та Бенгт горностаї.

– Чого це? – спитав Людвіг Чотирнадцятий.

– Бо Колюччина мама казала нашій мамі, що чула, як мама Агне Стрибайко казала, що вона чула, як казала мама Юке-Ю і Туфе-Ту, що ти видурив у зайчат чотири пакунки медяників, – пояснив Оке.

– Це дуже погано, і тому ти з нами не гратимешся, – додав Бенгт.

– Ми не гратимемося з тобою, – поправив його Оке.

Людвіг Чотирнадцятий витер кінчиком хвоста сльозинку. Що за жорстокість! Він же не хотів хитрувати, намагався бути добрим і допомагав іншим.

Людвіг Чотирнадцятий збагнув, що ця недобра слава про нього піде поміж усіма лісовими звірами. Мабуть, до вечора вже подейкуватимуть, що він видурив у Юке-Ю і Туфе-Ту цілу сотню пакунків медяників.

Людвіг Чотирнадцятий ліг на величенькому пеньку й замислився.

Тато Ларсон заборонив йому гратися з чужими дітьми. А вони й самі не хочуть із ним гратися.

Лабан також розгнівався на нього, сидить, мабуть, удома, й мудрує, що б його встругнути братикові.

Хоч би тобі один товариш! Що ж його робити?

Лишається тільки одне: ЙОМУ ТРЕБА ТІКАТИ З ДОМУ.

Людвіг Чотирнадцятий зіскочив із пенька й подався зовсім незнайомою стежкою в глиб лісу. Він довго блукав між деревами й кущами, через галяви перебігав так хутко, що його не міг побачити ніякий ворог. Він уже думав, що забрів од дому хтозна-як далеко.

Вечоріло. І хоч Людвіг Чотирнадцятий мав густе хутро, але трішечки змерз. А ще його змагав голод. Бо як поснідав удома, то й досі нічого не їв. Хіба що за цілий день ухопив ягідку чи корінчик.

«Вони вже лаштуються вечеряти, – подумав Людвіг Чотирнадцятий і відчув, який він самотній. – Цікаво, чи вони тужать за мною?»

Зненацька немов розвиднилося. Ліс закінчився, і просто перед очима в Людвіга Чотирнадцятого розляглося широченне поле, а десь удалині замерехтіло кілька вогників.

Людвіг Чотирнадцятий озирнувся довкола. Ага, він згадав, де він! Це ж тут вони з Лабаном лежали вчора й дивилися на людські будівлі.

– Дивина та й годі, – мовив Людвіг Чотирнадцятий і почухався. – Я промандрував цілий день, а опинився майже дома.

На мить йому закралася думка повернутись до нори й повечеряти у мами Ларсон. Та одразу ж і зникла.

– Раз я надумав утекти, то й утечу, – промурмотів Людвіг Чотирнадцятий. – Якби ще не хотілося їсти, то все було б чудово!

Він подивився крізь огорожу на овес, що ріс на полі. Як це вчора казав Лабан: «З цієї трави мама готує вівсяну кашу».

Людвіг Чотирнадцятий не те щоб і любив кашу, але щось же треба вкинути в рота.

Він перестрибнув через канаву, проліз попід огорожею і допався до вівсяного волоття. Але вівсяною кашею й не пахло.

– Дурний Лабан одурив мене, – зітхнув Людвіг Чотирнадцятий.

А їсти хотілося так, що аж за душу тягло.

Тато Ларсон любив казати: «У людей завжди повно їжі».

Та хіба ж Людвіг наважиться підкрастися аж до подвір'я? Він же не вмів хитрувати. А ще – не міг здолати страху.

Тож перше ніж на щось зважитися, Людвіг Чотирнадцятий довгенько розмірковував.

– Мені більше допікає голод, ніж страх, – півголосом мовив він. – Щоб дістати їсти, я проберуся до людей.

У вівсі Людвіг Чотирнадцятий почував себе в безпеці. Ніхто з людей не міг його тут побачити.

Але, коли поле закінчилося, стало важче. Людвіг Чотирнадцятий поповз по землі між двома рядочками невисоких кущиків.

Людвіг Чотирнадцятий почув, що запахло солоденьким і смачним. Тато Ларсон розказував колись, що люди вирощують добрі ягоди, які називаються полуницями. Людвіг Чотирнадцятий здогадався, що втрапив на полуничну грядку.

Він нашорошив довгі вуха.

У темряві щось забряжчало.

А тоді знов запала тиша. Може, Людвігові почулося?

Він витягнув шию, щоб роздивитись, як швидше дістатися до людського подвір'я.

І ВРАЗ ВІН ПОБАЧИВ ПОТОРОЧУ!

Просто перед ним стояло, розчепіривши руки, високе одоробло в довгому піджаку.

Людвіг Чотирнадцятий зроду не бачив живої людини, хіба що намальовану в книжці, яка була в Юке-Ю і Туфе-Ту.

Може, ця потороча на полуничній грядці – людина?

Людвіг Чотирнадцятий затамував подих, уп'явшись очима в поторочу. І чим більше дивився, тим химернішою вона йому здавалася.

Людвіг Чотирнадцятий протер очі. Ні, йому не ввижалося. На голові в неї був крислатий капелюх, але звичайного обличчя з очима, носом, вухами й ротом не було й знаку!

Знов почувся брязкіт.

Людвіг Чотирнадцятий помітив, як щось блискуче й мерехтливе звисало з розчепірених рук поторочі.

Це ніяка не людина, а щось іще страховинніше.

МОЖЕ, ПРИВИД?!

Людвіга Чотирнадцятого ніби морозом обсипало. Він забув про будь-яку обережність. Стрілою помчав через полуниці, через овес, стрибнув і... опинився в канаві біля тину.

– Ряту-у-у-уйте! – запищав хтось поруч.

– Ряту-у-у-уйте! – заскімлив і Людвіг Чотирнадцятий.

Він опинився просто на м'якенькій, живій, писклявій, пухнастій грудочці.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14