Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн
  Головна    Про сайт    Помещик.com   


Г.Циферов

Казки стародавнього міста

Казки стародавнього міста

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Б.Тржемецький

 

Казки стародавнього міста

Якось мені прийшов дивний лист.

Добродію мій, - було написано в листі, - я чекаю на вас. Ви вчора залишили в нас капелюх зі страусовим пір'ям.

Я дуже здивувався. Адже в мене й немає такого капелюха!

Значить, хтось з мене жартує. Але хто?

Я пішов на пошту. Але там відповіли:

- Ні, лист справжній. Тільки він спізнився на... на 300 років.

Значить, його мав отримати мій пра-пра-пра-прадід.

І тут я вирушив за зворотньою адресою. І що ж? Я й справді знайшов там страусовий капелюх, а головне - почув багато старовинних історій. Господар будинку зберігав їх разом із капелюхом. І вони довго, довго чекали на мене.

А тепер я розповім їх усім, і, звичайно, історія перша буде про капелюх.

Так, до речі, ці казки написані страусовим пером.

 

Казка перша

Хай живе - хто? Хай живе - що? Просто старовинний капелюх.

Ви запитаєте чому?

А це вже в давні часи так казали. Не вартий уваги камзол, не варті уваги чоботи, а от капелюх, це, звичайно, - головне. І він завжди мав нагадувати клумбу.

Адже недарма стародавнім людям було приємно носити на маківці сад. І кожен хвалився:

- А мій сад, пане, кращий. Він зі страусового пір'я.

Казки стародавнього міста

Втім, я не жартую, і користь в тому була чимала. У давнину не було двірників. І вулиці підмітали так: кланялися - і пір'я від капелюха змітали пил. І лише одна людина в капелюсі не кланялася - король. Так. А капелюх у короля закривав усе місто. Наче парасолька. І коли довго-довго йшов дощ, придворні завжди просили:

- Чи не пора вам погуляти, ваша величносте.

І в довгий сонячний день було те ж.

Короля просили гуляти, і тим він рятував своїх підданих від спеки. А ще він їх рятував від нудьги. Тому що на полях королівського капелюха грав оркестр, і здавалося, що з неба ллється музика. І в місті всі танцювали, всі веселилися.

Але тепер, ти, звичайно, скажеш, як же король міг носити таку дивну й таку важку річ. Дуже просто. Її підтримував цілий полк гвардійців. Мушкетами.

І всі дні народження у нашому місті, і всі свята справлялися лише на блакитних полях королівського капелюха. Ось які капелюхи були в старовину!

Казки стародавнього міста

 

Казка друга

Казки стародавнього міста

Кому в дитинстві не хочеться бути казковим принцом?

Або якщо не принцом, то в хоча б... дресирувальником у цирку.

Так. Так. Адже в наш час це майже одне і те ж. Тільки у дресирувальників ще залишилися дзеркальні чоботи і королівський червоний плащ, який волочиться по підлозі, наче міський захід сонця над дитячим парком. Про такі плащі, про такі знамениті чоботи колись мріяли всі хлопці нашого міста. А більше за все один. Кожну ніч він бачив одне й те ж - вогні цирку.

А вдень, удень він тільки і говорив:

- Цирк, цирк!

Але батьки лише сміялися над малюком:

- Дресирувальник! Ти не можеш ним бути. Дресирувальник має бути суворим, а ти занадто добрий.

Так, звичайно, він був добрим хлопчиком, і одного разу він спробував приручити пташку. Пташка прожила у нього до осені, а восени сказала:

- Спасибі, хлопчику, але мені час летіти.

І маленький дресирувальник відпустив її.

От вже й сміялися з нього після того:

- Теж мені приборкувач! Не ти, а тебе приручають звірі. Дуже ти сумний дресирувальник.

З тієї пори його так і звали: дуже сумний дресирувальник. А дуже сумний дресирувальник нудьгував.

Невже, - думав він, - мені так ніколи й не побачити арени, ніколи не надіти дзеркальних чобіт?

Ніколи - яке важке слово. І як важко вимовляти його в дитинстві. Але щойно хлопчик його вимовив, як до нього у віконце хтось постукав.

- Привіт, це я - ваша дресирована пташка. Я повернулася до вас, щоб допомогти. Ось зернятко, посадіть його, і ваші мрії...

- Невже, - не повірив хлопчик, - мої мрії здійсняться?

- Так.

І він посадив зернятко.

Зростало пташине зернятко, зростало і виросло. І стало найвищим, найтовстішим деревом у місті. Натовпами приходили люди, щоб подивитися на дивовижне товсте дерево.

А якось до саду прийшов учений. Він сказав:

- Ви молодець, хлопчику, виростили справжній африканський баобаб. Вітаю, ви дивовижний садівник.

Дивовижний садівник, оце й все?

Хлопчик навіть образився.

А червоний плащ, а дзеркальні чоботи? Невже пташка мене обдурила, та я ніколи...

Але тільки він хотів знову вимовити це важке слово, як у хвіртку саду постукали:

- Можна?

Кудлатий африканський лев стояв перед хлопчиком.

- Здрастуйте, - ніяковіючи, сказав він. - Я чув, ви виростили баобаб. Баобаб - дерево моєї батьківщини. Мені дуже приємно посидіти під ним і згадати родичів. Дозвольте?

Казки стародавнього міста

- Дозвольте?

- Дозвольте?

- Дозвольте?

В той день весь цирк, весь зоопарк побував у хлопчика. І кожен звір сидів під деревом і згадував своїх родичів...

І, звичайно, на другий день хлопчик вже виступав у цирку. А незабаром він прославився і став одним з найзнаменитіших циркових артистів. Так, так.

А з колишнього йому залишилося лише одне: його так само, і люди і звірі, продовжували звати дуже сумним дресирувальником. І все тому, що якщо хтось  у його цирку не слухався, він ніколи не лаявся, а лише сумно казав:

- Ну, що ж, я не покажу тобі сьогодні твій баобаб.

І тут всі звірі плакали і просили в нього пробачення. Адже це і справді дуже сумно - не бачити свій баобаб. Бао-бао-бао-баб.

 

Казка третя

Добре чи погано, якщо король ненажера? Ти скажеш: "Звичайно, погано".

Взагалі я теж так вважаю, але іноді...

В одному старовинному місті, де королем був ненажера, існувала одна страшна річ - дуель.

Дуель - це значить, люди колють один одного шпагами.

- Не можна! - ти закричиш. - Людина не смажена качка!

Правильно. І цей король теж кричав: "Не можна, не можна, не можна!"

Але це мало допомагало. І тоді він просто розкрив рот. І просто проковтнув усі шпаги.

Як ти зрозумів, в цьому випадку допоміг не королівський розум, а королівська обжерливість.

Але ось що дивно: після цієї обжерливості дуелі стали прекрасні.

Позбавлені шпаг дуелянти стали просто дути один на одного. І дули аж доти, поки один не відлітав кудись.

Ну, а це, я гадаю, найкращий спосіб подорожувати.

Отже, хай живе королівська обжерливість!

У деяких випадках це допомагає. А саме тоді, коли хочеться не битися, звичайно, а подорожувати.

Казки стародавнього міста

 

Казка четверта

Казки стародавнього міста

Споконвіку живуть на землі шевці. В моєму старовинному місті теж був один, тільки не простий, а потомствений. Це означає, що і дід, і прадід, і прапрадід його - всі вони шили черевики й туфлі.

Туфлі... Цілий ряд їх, стародавніх, з бантами і вензелями, стояв біля того шевця за склом. Цікаві роззяви нерідко заходили сюди, щоб поглянути та ахнути...

- Ах, які туфельки, ах, які...

Але майстер тільки бурчав:

- Невже вам і сказати більше нічого?

- Нічого, - ніяковіли люди. - Ми все давно забули.

І тоді мій лукавий швець брав туфельки і лагідно говорив:

- Бальні туфельки - вони подібні мушлям. Завжди співають. Ось туфелька з Варшави. Ви чуєте? Стара музика. Це мазурка. Ну, а ця туфелька - вона з Відня. Ви чуєте Менует?

Мазурка, менует, вальс - кожна старовинна туфелька співала, і в кожної був свій голос.

І лише одна мовчала. Без вензелів і бантів, мовчки ховалася вона в кутку.

- Напевно, - говорили не раз відвідувачі, - то туфелька найбіднішої жінки.

Але майстер тільки лагідно бурчав:

- Невже вам і сказати більше нічого?

- Нічого, - знову ніяковіли люди.

А швець знову лагідно говорив:

- В давній час жила в нашому місті одна принцеса. Вчили її різних мов, реверансів і... звичайно, танців. Кращі вчителі займалися цим, але, на жаль, принцеса не розуміла музики.

І тоді по всьому королівству розклеїли суворий указ:

«ВІДДАМО ТОМУ, ХТО НАВЧИТЬ НАШУ ПРИНЦЕСУ ТАНЦЮВАТИ ЛЕГКО ТА ГРАЦІЙНО, ВІДДАМО ТОМУ ЇЇ РУКУ І СЕРЦЕ».

Отримати руку принцеси — це значить самому стати принцом.

Блискучі графи, манірні князі, солідні барони — хто тільки не пробував навчити королівську доньку танців! Та все одно, усі придворні дами перевершували її в цьому великому мистецтві.

Зовсім зневірилася принцеса.

Та раптом у палаці з'явився швець.

— Ваша чарівна високосте, — сказав він лагідно принцесі, — я знаю про вашу печаль. І знаю — немає нічого простішого як її  позбавитися. Дозвольте лише зміряти вашу королівську ніжку.

Тут же оксамитовою стрічкою королівська ніжка була виміряна, і на другий день швець пошив чарівні туфельки.

— Так, вони прекрасні, — зітхнув майстер, подивившись на них. — Однак їм не вистачає бантів. Тих самих бантів, що надають туфелькам легкість, вчать їх бігати та літати. А принцесі це так потрібно!

І тоді швець придумав. Він пішов на луг і вклонився двом великим метеликам.

— Вам все одно, — сказав він, — де літати. Але якщо ви зараз станете бантами знатних туфель, завтра ви танцюватиме в королівському залі. І вам, милі метелики, будуть грати королівський котильйон.

Звичайно, милі метелики не посміли відмовитись.

І незабаром принцеса вже танцювала. Туфельки з крильцями несли її по залу, кружляли.

А всі гості вітали короля і королеву.

— Як легко танцює ваша дочка!

— Вона сьогодні — наче білий метелик.

Але у білих метеликів буває добре серце.

А у принцеси, на жаль, воно було іншим.

І коли після танцю до неї підійшов у поклоні швець, вона сказала лише:

— А ви мені більше не потрібні, фі!

І непотрібний швець пішов, але слідом за ним полетіли і метелики — білі банти з королівських туфельок. І ніколи більше принцеса вже не танцювала так легко. Той повітряний котильйон був останнім в її житті.

Казки стародавнього міста

 

Казка п'ята

Ось я розповідаю тобі про королів, гвардійців, принців, князів, графів. А що від них залишилося. Фу. Нічого. Втім від одного графа... Так, від нього дещо залишилося.

А був цей граф страшенно заздрісний. Всім-всім заздрив. А головне, завжди хотів бути вищим за всіх, щоб серед придворних його обов'язково помітив король. От і витягав граф без кінця шию. Шия в нього була довгою-довгою, як у жирафа. А ще граф любив поїсти. І тому живіт у нього був товстий-товстий, як у бегемота. Ти уявляєш собі таке?

І от одного разу один скляний майстер вирішив посміятися. Він зробив бутель, схожу на графа. І був у тої бутлі величезний живіт і довга шия.

Звичайно, тут же всі зрозуміли, на кого та бутель схожа. І на честь графа так і назвали її — графин.

Графини живі й понині. Ну, а графи? Навіщо вони?

Так і тепер кажуть люди:

— Якщо є графин, зовсім не треба графа. І так дуже весело.

Адже досі ніяк не можуть вирішити, що ж це: бегемот з шиєю жирафа, або жираф з животом бегемота?

Казки стародавнього міста

 

Казка шоста

А ти знаєш, як лікувалися в давнину? Камінчиками! Так, камені товкли в порошок і клали у чай, суп.

А жити тоді в кам'яному будинку було просто небезпечно.

Якщо, наприклад, у місті траплялася якась хвороба, то ваш будинок могли рознести по цеглинці. І по цеглинці — це ще добре.

А то бувало й так: міг прийти якийсь велетень і просто проковтнути ваш кам'яний будиночок, щоб вилікуватися. Так. Адже так і сталося одного дня.

Спустився з гір велетень, роззявив рот і проковтнув королівський замок. І не тільки замок, а разом із замком і самого короля.

Казки стародавнього міста

Жах, звичайно. І сам велетень жахнувся, коли дізнався про це. Він плакав, і, немов великі барила, котилися по бруківці сльози.

— Трах-тарарах. Що я наробив? Як же ви будете жити без короля? Трах-тарарах.

— Та не знаємо, не знаємо, — відповідали придворні. — Король все-таки потрібен. Кому ж кланятися тоді?

І тут велетень ляснув себе по потилиці.

— Придумав, — сказав він. — Я дам вам короля.

І розумний велетень зробив короля з глини.

Казки стародавнього міста

Ні, ви не думайте, цей король був не гіршим за справжнього — він був у короні та в чоботях. І навіть в мантії. А головне, він сидів на троні та рідко у що втручався.

Єдине, про що він турбувався, це про пісочок для дітей. А головне — про парасольки. Адже цей король боявся розмокнути.

Але якось глиняний король промочив-таки потилицю, і у нього в голові з'явилася дірочка.

Жах! З того часу в голові у короля став гуляти вітер. І він видудлив з неї всі-всі серйозні думки. Тепер його величність тільки й робив, що посміхався:

— Хі-хі, хі-хі!

Придворні сердилися. І не витримавши, нарешті сказали:

— Краще жити зовсім без короля, ніж з таким клоуном.

— Ну, добре, — сказав глиняний король. — Ваші нудні обличчя мені теж набридли. До побачення.

І він розкланявся і пішов до мудреця.

— Я був королем, — сказав він мудрецю. — Але мені стало нудно. Ким мені бути тепер?

Мудрець подивився на короля, побачив у його голові дірочку і запитав:

— А ви любите дітей?

— Так.

— Тоді вам краще за все бути дитячою скарбничкою. Збирати веселі грошики на веселі іграшки.

З того часу так і було. Звичайно, король як і раніше залишався королем. Але він уже був не просто король, а король дитячих скарбничок.

Казки стародавнього міста

Ти, напевно, образився, що моя казка скінчилася вихвалянням короля? Ну що ж. Адже це не просто король, а наш дитячий король. А це дуже добре, що дитячі королі вічні.

Тепер ти здогадався, про що моя казка? Про вічність.

Не вічно люди їдять камені та міста, не вічно воюють. Але вічно будуть дитячі скарбнички і дитячі королі.

Вони добрі. І дуже потрібні.

***

Казки стародавнього міста

А одного разу я закохався у старовинну людину, яка сказала так:

— Вітер повернувся, щоб загасити останню свічку.

Гарне слово — «повернувся». Наприклад, сонечко не зійшло, а повернулося.

Повернулося до тебе, значить, воно добре.

І зірки теж добрі. Всякий раз вони повертаються на небо.

Ні, це не казка.

Просто я хочу, щоб ти любив людей і думав про них.

Коли думаєш про людину, вона ніби знову повертається до тебе. Входить у твою кімнату, сідає за стіл, говорить з тобою.

Так повернулися до мене ці стародавні люди.

То ж думай завжди хоч трохи про людей.

І нехай завжди твої друзі і твої знайомі будуть з тобою.

Казки стародавнього міста



Автор: Циферов Г.; ілюстратор: Тржемецький Б.


На цьому сайті можна читати казки, скачувати їх у форматі .doc, слухати аудіоказки та дивитися відеоказки.


Сторінки в соц.мережах.
Підписуйтесь, щоб відстежувати нові надходження



В моєму російськомовному дитинстві були книжки з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати й розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились в моїй душі. Я б хотіла, щоб в україномовному дитинстві й моїх дітей також знайшлось місце цим дивовижним книжками. Саме для цього і була зроблена ця сторінка.

Більшість книг в цій збірці - унікальні, майже усі книги перекладені мною особисто, окремі переклади знайдені в букіністичних виданнях.

Валерія Воробйова



Якщо у вас є сайт, на якому можна скачати, або прочитати дитячi книги українською мовою, напишіть мені, і я додам ваш сайт в цей перелiк.

Контакти






© 2015-2017 Валерія Воробйова