|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
В.Гауф
Холодне серце
Переклад українською – Євген Попович
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Сахалтуєв
Одного разу Лізабет сиділа перед хатою, пряла й співала пісеньку. Аж ось на дорозі побачила вона старого немічного дідка з важким клунком на плечах. Уже здалека було чути, як старий кахикає і крекче. Добросердій жінці стало дуже шкода його.
– Дайте мені, милосердна пані, води напитися, – попросив дідок. – Несила йти далі...
– Навіщо ж ви в такі літа отак мучитесь? – співчутливо запитала жінка.
– Злидні, пані, злидні примушують, – відповів старий. – Така багата пані, як ви, не знає, що то за лихо злидні. Ох, хоч би ковточок води в рот!
Лізабет швиденько схопилась і винесла старому кухоль води, та коли глянула, який він нещасний, то не стримала серця і, згадавши, що чоловіка немає вдома, принесла келих вина й окраєць хліба.
– Нате, їжте на добре здоров'я. Вино з хлібом корисніше від самої води.
У старого аж сльози з очей покотились.
– Я дожив до сивого волосся, а мало бачив таких милосердних людей, як оце ви, пані Лізабет. Нехай же вам щастить в усьому. Таке серце не лишиться без винагороди.
– Звичайно, ні! Вона тут же, на місці, одержить винагороду! – почувся страшний голос.
Обернувшись, вони побачили червоного від гніву Петера.
– Ти розливаєш старцям моє найкраще вино і даєш мій келишок до губ голодранця! – накинувся він на дружину. – Так ось же тобі!..
Лізабет кинулась йому в ноги, благаючи простити її, та хіба кам'яне серце може прощати? Петер щосили шмагонув жінку по прекрасному чолу своєю дубовою палицею, і та, непритомна, впала дідові на руки. Петер кинувся був до неї, щоб подивитись, чи жива вона, коли почув добре знайомий голос:
– Не турбуйся, Петере-дровопал! Це була найчарівніша квітка Шварцвальду, а ти її розтоптав, і більше вона не цвістиме.
Петер зблід і промовив:
– Так це ви, пане Склярчук? Ну, що сталось, те сталось, так і буде! Я сподіваюся, ви не потягнете мене до суду за вбивство?
– Нещасний! – озвався лісовик. – Що мені з того, як я твоє смертне тіло почеплю на шибениці? Ні, не земного суду бійся, а іншого, суворішого, бо ти продав свою душу нечистому.
– Коли я й продав своє серце, – закричав Петер, – то лише ти в тому винний, ти з своїм облудним багатством. Ти сам погнав мене на загибель, змусив шукати допомоги в іншого, і на тобі лежить відповідальність!
Як тільки він це промовив, так став Склярчук рости й товщати і зробився великим та кремезним; очі стали з добрячі тарілки завбільшки, а уста – мов піч, і з них пашів огонь. Петер упав навколішки і весь тремтів – не захистило його і кам'яне серце. Мов яструб кігтями, схопив Склярчук Петера за в'язи, крутнув ним, мов сухим листом, і брязнув об землю, аж ребра затріщали.
– Нікчемний хробак! – загув, мов грім, лісовик. – Та я б міг тебе, якби схотів, рознести на шмаття, бо ти зневажив хазяїна лісів. Тільки заради цієї мертвої жінки, що нагодувала й напоїла мене, даю тобі тиждень строку. Не повернешся на добрий шлях, то зітру тебе на порох, і підеш ти просто в пекло!
Уже вечоріло, коли побачили люди на землі непритомного Петера. Хтось приніс води й оприснув його. Петер глибоко зітхнув, довго оглядався круг себе, потім спитав, де пані Лізабет. Ніхто її не бачив. Петер подякував людям і пішов у дім. Він обшукав усі закапелки, заглянув у льох і на горище – жінки ніде не було. Отже, все це йому не наснилося. Незвичні думки зароїлись у Петера в голові: він думав про свій кінець. Він питав себе, як піде туди, на той світ, пригнічений сльозами й горем нещасних бідняків, котрих він цькував собаками, мовчазним відчаєм рідної матері, кров'ю добросердої Лізабет, Що скаже він її батькові, коли той прийде і спитає: «Де моя дочка, твоя дружина?»
Цілу ніч він мучився безперестанку, прокидався щохвилини, бо над вухом шепотів ніжний голос: «Петере, добудь собі тепліше серце», – голос його жінки. Вдень він пішов у шинок, щоб хоч трохи розважитись, і зустрівся там з гладким Езекіелем. Петер сів поруч і завів розмову. Говорили про погоду, про війну, про податки і, нарешті, про смерть. Петер запитав у Езекіеля, що він думає про загробне життя, як воно там буде. Той відповів, що коли тіло поховають у землю, то душа піде або в рай, або в пекло.
– То поховають і серце разом? – напружено спитав Петер.
– Авжеж! – відказав Езекіель.
– А як людина вже без серця? – не вгавав Петер.
Гладкий страшно глянув на нього.
– Що ти хочеш цим сказати? Натякаєш на мене, думаєш, може, що я не маю серця? – спалахнув він.
– Ні, чому ж. Маєш, та кам'яне!
Гладкий спантеличено озирнувся навколо – чи не чує їх хто сторонній – і промовив:
– Звідки ти знаєш? Чи й твоє вже більше не б'ється?
– Не б'ється більше, – озвався Петер, – принаймні тут, у моїх грудях. Скажи мені, – адже тепер ти знаєш, про що я думаю, – що буде з нашими серцями?
– Знайшов чим журитись? – осміхнувся Гладкий. – Наживешся усмак на світі – і край! То добре, що ми маємо кам'яні серця і не знаємо страху перед такими думками.
– Воно правда, та все-таки я інколи думаю про смерть і, хоча тепер вона мене не лякає, пригадую собі, як жахався її колись, як був ще хлопчиськом, – відповів Петер.
– Ну, добра нам ждати нічого, – зауважив Езекіель. – Я колись питав учителя, то він сказав мені, що буде після смерті: безгрішні серця підуть угору, а важкі – униз, і я думаю, що наші каменюки мають добрячу вагу.
– Це так, – погодився Петер. – А знаєш, інший раз мені самому бридко, що маю таке черстве серце.
Так вони погомоніли й розійшлись. А вночі Петер знову почув знайомий шепіт: «Петре, добудь собі тепліше серце!» Він не каявся, що вбив дружину, та коли казав слугам, що вона виїхала, то кожного разу думав: «І де вона ділась?»
Минуло шість днів. Щоночі Петер чув жінчин голос і все згадував погрози малого лісовика.
На сьомий день уранці він схопився з ліжка й промовив сам до себе: «Гаразд, спробую, чи не розживусь на тепліше серце, бо цей байдужий до всього камінь робить моє життя нудним і порожнім!» Він одягся, скочив на коня й поскакав у ліс. Заїхавши в глушину, він спішився, піднявся на гору, підійшов до старої ялини й проказав свій вірш-примовку: «Гей, дідусю-лісовик, віком вельми давній...»
Тоді вийшов до нього Склярчук, та не веселий і приязний, як колись, а засмучений і похмурий. На ньому був каптанець з чорного скла та широка стьожка-жалоба на брилі. Петер добре знав, за ким журиться старий.
– Чого ти хочеш від мене, Петере Мунк? – глухо спитав лісовик.
– Я маю право ще на одне бажання, пане Склярчук, – відповів Петер, опускаючи додолу очі.
– Хіба люди з кам'яним серцем можуть чогось бажати? – здивувався старий. – Ти ж усе маєш, чого кортіло твоєму дурному розумові, і мені важко вдовольнити твоє бажання.
– Ви ж мені обіцяли вдовольнити три бажання, і одне лишилося за мною, – не вгавав Петер.
– Так, – погодився лісовик, – тільки я можу зректися своєї обіцянки, коли твоє бажання нерозумне. Ну, та гаразд, кажи, побачимо, чого тобі бажається!
– Вийміть у мене з грудей мертвий камінь і верніть моє живе серце, – попрохав Петер.
– Хіба це я купив твоє серце? – спитав лісовик. – Чи Міхель-Голландець, що разом з грошима дає кам'яне серце? Там, у нього шукай своє серце.
– Ех, він ніколи його не поверне, – сумно відповів Петер.
– Мені тебе шкода, дарма що ти такий поганий, – сказав, трохи подумавши, Склярчук. – І через те, що твоє бажання не безглузде, я не відцураюсь допомогти тобі. То слухай: свого серця силою ти не вернеш, а хитрощами можеш, і це не буде важко, бо Міхель як був, так і лишився дурнем, хоч і думає, ніби він дуже розумний. Іди просто до нього й роби, як я тобі скажу.
Малий лісовик навчив Петера, як і що робити, й дав йому на дорогу білого скляного хрестика, сказавши:
– Міхель не зможе зашкодити твоєму життю і випустить тебе, як тільки ти захистишся цим хрестиком і молитимешся. А коли все так зробиш і забереш назад своє серце, то знову приходь сюди.
Петер узяв хрестика, пригадав у думці, що треба робити, й пішов у володіння Міхеля-Голландця. Він тричі гукнув його на ім'я, і той негайно з'явився.
– Так ти вбив свою жінку? – спитав Міхель, несамовито регочучи. – Це добре, бо вона й справді розвіяла б усе твоє добро на старців. Тепер тобі треба на якийсь час виїхати звідси: коли помітять, що вона зникла, зчиниться неабиякий галас. Ти, мабуть, прийшов по гроші?
– Ти вгадав, – погодився Петер. – І мені треба багато грошей, бо до Америки неблизько.
Міхель пішов уперед і повів Петера до своєї хатини. Там він витяг із скрині кілька торбинок з золотом і, висипавши гроші на стіл, почав їх лічити.
– А ти, Міхелю, великий брехун, – промовив тим часом Петер, – казав, ніби дав мені кам'яне серце і взяв собі моє.
– А хіба це не так? – здивувався той. – Ти ж чуєш у грудях своє серце? Хіба воно не холодне, мов крига? Чи маєш ти страх, або жаль який, або каяття?
– Ти тільки трохи заспокоїв моє серце, але воно лишилося в грудях, і в мене, і в Езекіеля – він сам мені про те хвалився. Отже, ти просто нас обдурив. Не такий ти майстер, щоб непомітно виймати з грудей серце, не пошкодивши людини. Не вмієш ти чарувати!
– Та кажу ж тобі, – роздратовано крикнув Міхель, – що всі ви: і ти, й Езекіель, і всі інші багатії, – маєте кам'яні серця, а справжні ось тут у мене в кімнаті!
– І все ти брешеш, Міхелю! – не вгавав Петер. – Тільки бреши комусь іншому. Чи ти думаєш, не бачив я таких штук, коли їздив по світах? Оті всі твої серця зроблені з воску. Ти, безперечно, дядько при грошах, а тільки чарувати, Міхелю, ти все-таки не вмієш!
Тоді лісовик страшенно розпалився.
– Ану, ходімо, – гукнув він Петера, – читай сам, знайди своє серце. Дивись, може так битися серце з воску?
– Звичайно, з воску, – наполягав Петер. – Справжнє серце б'ється не так. Моє серце у мене в грудях, а ти в чарах не тямиш!
– Ну, то я тобі доведу! – зовсім обезглуздів з гніву Міхель. – Ти зараз сам побачиш, що то твоє серце!
Він розірвав на Петері сорочку, витяг камінь, показав йому, а тоді без клопоту поставив його справжнє серце на місце, і Петер почув, як воно забилось. Як він тому зрадів!
– Ну, а що? – засміявся Міхель.
– Так, твоя правда, – відповів Петер, нищечком витягаючи хрестика. – Ніяк не сподівався, що можна таке робити...
– От бачиш! Я чарувати вмію. Ну та годі, давай, я його знову вийму.
– Ні, голубе, зачекай з тим! – вигукнув Петер, відскочивши назад. – Мишей ловлять салом, і цього разу ти лишився в дурнях! – і почав читати всі молитви, які тільки міг пригадати.
Міхель став меншати й меншати, він упав додолу, корчився, наче гадина, стогнав і зітхав, а всі серця навколо затріпотіли, мов годинники у годинниковій майстерні.
Петерові стало дуже страшно. Він кинувся геть із хати і, тремтячи від жаху, почав дряпатися на скелю: він чув, як Міхель тупотів і казився, вигукуючи йому вслід страшні прокльони.
Вилізши нагору, Петер побіг лісом. Навкруги ревла страшна буря, бив грім і палала блискавка, розбиваючи на тріски величезні дерева, але Петер щасливо досяг володінь Склярчука. Він з сумом думав про своє минуле життя, згадав свою прекрасну, добру жінку, яка стала жертвою його скнарості й жорстокості, і, дійшовши до величезної старої ялини, гірко заплакав.
Малий лісовик сидів під деревом, курив люльку і був веселіший, ніж раніше.
– Чого ти плачеш, Петере? – спитав він. – Не вернув серця? Ще кам'яне в твоїх грудях?
– Ох, паночку, – зітхнув Петер, – поки був камінь, я не плакав, а тепер моє справжнє серце розривається з горя, тільки-но згадаю, що я накоїв! Я заганяв людей в злидні, убогих і хворих цькував псами, і ви знаєте самі, як знущався з жінки!
– Петере Мунк! Ти великий грішник! – промовив лісовик. – Тебе спаскудили гроші та неробство, і твоє кам'яне серце не знало ні радості, ні горя, ні каяття. Та щире каяття змиває всі гріхи. Якби я знав, що ти ще будеш путящою людиною, то я б тобі допоміг.
– Нічого я більше не хочу! – відповів Петер і похнюпив голову. – Навіщо мені життя, коли я лишився сам на світі? Моя мати ніколи не простить мені того, що я їй заподіяв. А Лізабет, моя дружина!.. Краще вбийте мене тут на місці, то хоч буде кінець моїм стражданням.
– Ну що ж, – сказав старий, – коли нічого іншого ти не бажаєш, то моя сокира при мені.
Він спокійно вийняв з рота люльку, витрусив з неї попіл, потім устав і пішов за ялину. Петер же, плачучи, впав на траву і терпляче дожидав смерті. Почувши позад себе легку ходу, він подумав: «Прийшла!»
– А подивись-но сюди, Петере! – почув він голос лісовика.
Петер витер сльози з очей і озирнувся: перед ними стояли його мати і жінка, приязно на нього дивлячись. Він радісно схопився на ноги.
– Так ти не вмерла, Лізабет? І ви тут, матусю, і вибачите мені кривду?
– Вони прощають тобі, бо ти щиро покаявся. Все забуто. Йди додому і берись за батьківське ремесло дровопала. Як будеш чесний і сумлінний, то житимеш у достатку і пошані, – сказав старий і зник.
Всі троє дякували й благословляли доброго лісовика. Коли вони прийшли додому, то побачили, що блискавка спалила розкішний будинок Петера з усім добром. Та стара батькова хатина була недалечко, і вони попрямували туди, анітрохи не журячись за втраченим багатством. Але підійшовши ближче, вони не впізнали свого старого двору: там стояв новий гарний будиночок, – все в ньому було чисте й чепурне.
– Це подарував Склярчук! – зрадів Петер.
– Як тут гарно! – вигукнула Лізабет. – Нам тут буде набагато краще, ніж у тому палаці з безліччю слуг.
Відтоді Петер Мунк став працьовитим і чесним чоловіком. Він вдовольнявся своїм скромним заробітком, не нарікав на долю, все добував сам, і всі в лісі любили й шанували його. Він ніколи не сварився з жінкою, шанував матір і завжди допомагав бідним, що стукали в його двері.
Коли через рік пані Лізабет народила хлопчика, Петер пішов на гору і примовкою покликав лісовика. Але той не з'явився.
– Пане Склярчук, – промовив Петер, – послухайте мене. Я хотів тільки покликати вас до себе в хрещені батьки, більш нічого!
Відповіді не було, тільки легкий вітрець зірвав додолу кілька шишок із старої ялини.
– Ну, то візьму хоч їх на згадку, – сказав Петер, – коли вже ви самі не хочете вийти.
Він поклав шишки в кишені й пішов додому. Коли ж дома згадав про них, то в кишенях замість шишок виявилось кілька торбинок із золотими монетами, і серед них – жодної фальшивої.
То був дарунок хрещенику від малого лісовика.
Так жив собі тихо й спокійно, ні на що не нарікаючи, Петер Мунк. Жив він довго і, вже як посивів, часто казав: «Далеко краще вдовольнитися невеликим і бути щасливим, ніж мати незліченні багатства та холодне кам'яне серце!»
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова