Шведська народна казка

Гвіздок з рідного дому

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – К.Безбородов

Жив колись один бідний селянин з дружиною. Було в них троє синів: Мате, Петер і Свенд. Одного засушливого літа сім'ї стало дуже важко.

– У нас більше їдців, ніж шматків хліба, – сказав батько. – Доведеться вам, синочки, йти на заробітки.

Мати заплакала:

– Мате і Петер уже дорослі, вони впораються з роботою, – мовила вона, – а от Свенд, бідний, пропаде: йому ж лише одинадцятий пішов. Глянь-но на нього, який він худенький. Хто візьме його на роботу?

– Хай іде худобу пасти, коли не знайде іншої роботи, – вирішив батько.

А Свенд сказав:

– Не журися, матусю, я знайду собі роботу. Відпусти й мене.

Нарешті мати згодилася відпустити його. Почали брати збиратися в дорогу, а старший син і каже:

– Візьму я лишень собі стару батькову куртку. Він же дома сидить, і куртка йому не потрібна.

– А я візьму каструлю, – каже й собі середній син. – Матері все одно нічого в ній варити. Я продам її й будуть у мене гроші, аж поки не знайду собі роботи.

Він узяв з полиці блискучу мідну каструлю і натягнув собі на голову як шапку.

– А Свендові так і не залишилось нічого, – зітхнула мати.

Найдужче вона любила свого молодшого сина. Він завжди був привітний, лагідний і, як тільки міг, допомагав матері.

– А я, матусю, на спомин про домівку візьму гвіздок, той, що на нього вішаю свою куртку, як лягаю спати.

Свенд витяг із стіни гвіздок, завернув його в ганчірку і сховав до кишені.

– Ото дурний! – сміялися брати. – Теж видумав, з іржавим гвіздком морочитися. Що ж ти з ним робитимеш?

– Хтозна, може, він стане мені в пригоді! – відказав Свенд. А самому йому було так радісно, наче він узяв із собою не гвіздок, а мішок золота.

І от нарешті хлопці попрощались з батьком і матір'ю та вирушили в дорогу.

Мати, плачучи, дивилась услід своїм синам, а Свенд ще довго обертався і махав їй шапкою.

На роздоріжжі брати зупинились.

– Ми з Петером підемо разом, – сказав Мате, – а ти, Свенде, зі своїм цвяхом іди собі, куди хочеш.

– Що ж, тоді прощайте, дорогі брати. Щасливої вам дороги. Сподіваюся, що невдовзі зустрінемось, – мовив Свенд і попрямував доріжкою до якогось села.

Іде він, іде, коли бачить – щось ген на дорозі ворушиться. Злякався Свенд. "Невже ведмідь? Як же мені врятуватися?"  – думає він. А то селянин свого воза лагодить.

– Хлопчику, – кличе він. – а йди-но поможи. В мене колесо з осі спало, і я ніяк не можу доїхати до кузні.

– Я маю гвіздок, загніть його й притисніть колесо до осі. Але потім віддасте, бо цей гвіздок дуже дорогий мені – адже він з мого рідного дому.

Засміявся селянин.

– Ну й смішне ж ти, маля! Віддам я тобі твій дорогий гвіздок, як до кузні доїдемо.

Селянин і Свенд приладнали колесо, сіли на воза і швидко поїхали до кузні.

Свенд вперше був у кузні, і йому все дуже сподобалось.

– Весело тут у вас: міхи гудуть, молот кує. Я теж хотів би стати ковалем.

– Не сміши мене, хлопчику, – каже коваль. – Де тобі підняти такого важкого молота. Це ж не іграшка. Та якщо хочеш, роздувай міх, поки видужає мій син. Буду тебе годувати досхочу та ще й грошей за роботу дам.

І Свенд залишився у коваля. А гвіздок йому селянин віддав. Він розігнув його і сховав до кишені.

Коваль побачив, що Свенд кмітливий хлопчик і почав учити його свого ремесла. Минуло небагато часу, і Свенд уже вмів сам дещо змайструвати.

Але через місяць ковалів син видужав, і Свендові довелося піти з кузні. Коваль заплатив йому за роботу, і Свенд подався далі.

Йшов він собі, веселу пісеньку наспівував і незабаром натрапив на хатинку, що самотньо стояла край дороги.

На порозі хатини Свенд побачив чоловіка в окулярах. То був кравець. На шиї в нього на довгій стрічці висіли ножиці, а в руці він тримав куртку й чистив її. Враз вона випала в нього з руки і впала на мокру від роси траву.

– А ви почепіть куртку, дядечку, – порадив Свенд.

– Не вчи мене, хлопче, – гримнув кравець. – Я сам знаю, що мені робити.

Та Свенд не образився на його мову, а запропонував:

– Я можу допомогти вам, дядечку.

Він вмить витяг із кишені гвіздок і забив його в одвірок. Кравець посміхнувся, почепив куртку й швиденько вичистив її.

Потім він покликав Свенда до хати, звелів жінці нагодувати його молоком і хлібом. Свенд був голодний і залюбки поїв, а тоді чемно подякував господині. Це їй дуже сподобалося.

– Візьми хлопчика до себе в учні, – попросила вона чоловіка.

– Я охоче залишусь у вас, – озвався Свенд, – хоч за ремеслом я коваль.

Кравець оглянув його худеньку постать і голосно зареготався.

– Добрячий, мабуть, з тебе коваль, та ти ж і праски в руках не вдержиш! Ну та нехай, залишайся.

Спочатку Свенд тільки грів праски та затягував нитку в голку, а згодом навчився ставити латки, а потім почав і шити.

Незабаром кравець застудився й помер, і роботи не стало. Свенд витяг з одвірка свій цвях, гідно попрощався з господинею і пішов собі далі.

Йшов він, ішов, аж прийшов до невеличкого села. А в цей час починалась буря: подув сильний вітер, різонула блискавка і вдарив грім. Біля одної хати бабуся поспішала зняти білизну з мотузки. Раптом мотузка зірвалася з гвіздка, бабуся ледве встигла підхопити її.

– Поганий цвях, – бурчала бабуся. – Переломився надвоє, хоч би не впустити білизни в багнюку.

– Я вам допоможу, – запропонував Свенд і, витягши свій гвіздок, миттю забив його в стіну. – Давайте, я прив'яжу мотузку, але потім ви повернете мені гвіздок – адже це часточка мого рідного дому.

І Свенд допоміг бабусі швидко зняти всю білизну і занести її до хати. В хаті він побачив шевця, що прибивав до черевика підошву. Свенд зупинився на порозі, милуючися спритною роботою шевця.

– Я і коваль, і кравець, а от черевиків шити ще не вмію, – сказав Свенд.

– Не мели дурниць! Який з тебе коваль або кравець? От вигадав! Та якщо хочеш, я можу навчити тебе шевського ремесла.

І Свенд лишився у шевця.

Правда, спати йому доводилось на горищі, але літо стояло гаряче, і йому там було зовсім не холодно.

Швець не міг нахвалитись кмітливим і працьовитим хлопчиком. Незабаром Свенд міг не тільки лагодити старе взуття, а й шити нові черевики. Тоді він за гроші, зароблені у коваля й кравця, купив шкіри і пошив для матусі нові черевики.

Восени Свенд попрощався з господарями, взяв у шевця зароблені гроші й вирушив додому.

Йти йому довелося через місто.

Минаючи базар, Свенд побачив в одного старого купця куртку. Це була батькова куртка, яку взяв з собою старший брат Мате. Виходить, Матсові погано жилося і він продав її, щоб не голодувати. Свенд купив батькову куртку і пішов далі.

Раптом в одній крамниці Свенд побачив каструлю, що виблискувала на сонці. Він підійшов ближче і помітив на ній подряпину. Цю подряпину він сам зробив колись. Звичайно, це була мамина каструля. Свенд дуже зрадів і купив її.

Незабаром Свенд уже прийшов до рідної хати. Він зазирнув у вікно. В печі горів вогонь, бо іншого світла не було. Батько з матір'ю сиділи біля стола, а поруч них – двоє обідраних хлопців. Це були Мате і Петер.

– Погані з вас робітники – говорив батько – все з себе продали, а як наживати будете?

– Та хіба ми винні?  – виправдовувалися брати. – Усі дармових робітників шукають, а кому ж охоче задарма спину гнути?

Мати слухала їх і зітхала:

– Бідні ви мої, натерпілись ви і голоду й злиднів і нічого не заробили. А маленькому Свендові, мабуть, гірше за всіх. Де ж то він зараз є?

Раптом відчинились двері, і на порозі з'явився Свенд.

– Добрий вечір, мої рідні! От і я прийшов! – весело гукнув він. – На тобі, батьку, твою куртку, а тобі, матусю – твою каструлю та ще й нові черевики. Я їх сам пошив.

– А от і зароблені гроші. Тепер я і коваль, і кравець, і швець і зароблю вам багато грошей.

– А от і наш гвіздок. То він допомагав мені у всьому.

І Свенд вбив гвіздок у те саме місце, де він і був раніше.