|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Англійська народна казка
Джек і бобове стебло
Переклад українською – Олександр Терех
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Ємельянова
Жила собі колись бідна вдова. У неї був син Джек і корова Білка. Вдова доїла корову, син носив молоко на базар, і з того вони жили.
Все було б нічого, та одного дня корова перестала доїтися.
– Що ж нам тепер робити? – бідкалася вдова.
– Не журіться, мамо, – втішав її Джек. – Ось я піду, наймуся до якогось багатого фермера. Будуть у нас гроші.
– Ти ж уже не раз ходив найматися, та ніхто тебе не бере. Нічого не вдієш. Доведеться продати Білку.
– Хай буде по-вашому, – каже Джек. – Сьогодні в місті саме ярмарок, на таку корову покупець швидко знайдеться.
Узяв він корову на налигач, повів у місто. Іде дорогою, а назустріч йому дідок. Каже:
– Добридень, Джеку.
– Добридень вам, – відповідає Джек і дивується: «Звідкіля він знає, як мене звати?»
– Куди це ти прямуєш? – питає дідок.
– На ярмарок продавати корову.
– Так-так, – каже дідок. – Ти, бачу, хлопець кмітливий, зумієш продати корову за добрі гроші. А чи знаєш ти, як порахувати п'ятеро бобів?
– Авжеж, – відповідає Джек. – Для цього треба взяти по два боби в кожну руку, а один покласти в рота.
– Добре придумав, – каже дідок. – Ось вони, ці боби. – І виймає з кишені якісь чудні боби. – Як ти такий тямущий, нумо мінятися: бери їх собі, а мені дай корову.
А Джек йому:
– Дуже ви хитрі, діду. Де це видано: віддати корову за п'ятеро бобів?
– Але ж це не прості боби. Посадиш їх увечері, а на ранок вони виростуть аж до неба.
– Овва! – здивувався Джек. – Не може такого бути.
– А от побачиш, що може. А ні, то я поверну тобі коробу.
– Гаразд, домовились, – погодився Джек.
Віддав дідові Білку, боби сховав у кишеню та й гайда додому. Надвечір уже був біля двору.
– Так швидко повернувся? – дивується мати. – І корову бачу, продав. Скільки ж тобі дали за неї?
– Ніколи не вгадаєте, матусю, – каже Джек.
– Та невже так багато? Мабуть, п'ять фунтів? Чи, може, й цілих десять. А може навіть п'ятнадцять або й двадцять?
– Я ж казав, що не вгадаєте. Не гроші мені дали за корову, а оці боби. Вони не прості, а чарівні. Посадиш їх увечері, а на ранок...
А мати йому:
– Ой лишенько! Чи бачив хто такого дурня безверхого! Оддав Білку за п'ятеро бобів. Та такої молочної корови ні в кого в селі не було. Ось тобі! На! На! А боби твої отуди – за вікно! Лягай мені спати. І вечеряти не дам. Ото щоб не був таким телепнем.
Пішов хлопець ліг, мало не плаче. Хотів, як краще, а воно, бач, як вийшло. І мати розсердилася, і без вечері зостався.
Заснув він. Прокидається вранці, а в хаті чогось темно, хоч надворі світить яскраве сонце. Устав він та до вікна. І що, ви думаєте, там побачив? Густе листя. Боби, які мати викинула вчора надвір, проросли, і стебла вигналися високо-високо, аж до самого неба. Отож дідок казав правду: боби були таки чарівні.
Одна стеблина виросла якраз біля вікна. Джек учепився за неї і поліз угору, як по драбині. Довго він ліз, аж ось і небо. Виліз він, огледівся, бачить перед ним пряма дорога, пішов він дорогою.
Іде, йде, аж бачить великий будинок, а на порозі будинку стоїть жінка.
– Здрастуйте, тітонько, – каже Джек. – Будьте ласкаві, дайте мені поснідати, бо я дуже хочу їсти.
І він таки справді був голодний як вовк, бо, коли пам'ятаєте, не обідав, і не вечеряв, і не снідав.
– Знаєш що, хлопче, – каже жінка. – Тікай краще звідціля, поки живий. Бо мій чоловік – велетень-людожер. Він скоро повернеться додому і зразу ж із'їсть тебе. Йому до смаку саме такі хлопці, як ти.
– Ой тітонько, дуже прошу вас, дайте хоч що-небудь попоїсти, бо вже не маю сили: у мене з учорашнього ранку в роті й рісочки не було.
А жінка була добра. Шкода їй стало хлопця. Повела вона його на кухню, одрізала здоровий окраєць хліба, дала цілий кухоль молока. Сидить Джек, їсть. Аж чує: туп, туп, туп! Іде велетень. Аж будинок задвигтів од його кроків.
– Ой лишенько! – каже жінка. – Що ж робити? Куди я тебе заховаю? Спробуй-но сюди.
І вона підсадила хлопця в піч.
Зайшов велетень, – здоровезний, потворний. На поясі у нього висить здобич – троє прив'язаних за ноги телят. Кинув він їх на стіл і каже:
– Ану, жінко, засмаж мені двійко на сніданок.
Тоді нюхнув повітря та як зареве:
|
Фі-фай-фо-фут, |
А жінка йому:
– Та ти що, чоловіче! Тобі здалося. Немає тут нікого. Це, мабуть, ще й досі пахне тим хлопцем, якого ти вчора з'їв на обід. Заспокойся. Іди помий руки, а я тим часом зготую тобі сніданок.
Велетень вийшов надвір. Джек уже хотів був вискочити з печі та тікати. А жінка його спинила. Каже:
– Пожди, доки він засне, після сніданку його завжди хилить на сон.
Поснідав велетень, тоді одчинив скриню, витяг торби з золотом, почав лічити червінці.
Довго лічив, аж поки його здолала дрімота, схилив він голову на стіл і захропів так гучно, аж будинок задрижав.
Тоді Джек виліз із своєї схованки, підійшов навшпиньки до столу, взяв одну торбу з золотом і ходу.
Добіг до стеблини, кинув торбу вниз – вона, звичайно, впала якраз у материн двір, а сам притьмом униз по стеблині.
Зліз, узяв торбу і до матері. Показує їй золото й каже:
– Бачите, мамо, я ж казав, що ці боби чарівні. А ви мені не вірили.
Зажили вони тепер як слід. Хату підправили. Та ось червінців не стало. І Джек каже:
– Ану спробую знову щастя. Полізу на небо ще раз.
Одного чудового ранку він устав і подерся вгору по стеблині. Довго ліз. Аж ось і небо.
Пішов він знову дорогою. Ось і велетнів будинок. Аж на порозі знову стоїть жінка. «Що буде, те буде», – думає Джек. Підійшов до неї і каже:
– Добридень, тітонько. Дайте мені чого-небудь попоїсти, коли ваша ласка.
Жінка йому:
– Іди геть, хлопче. А то скоро повернеться мій чоловік, побачить тебе і з'їсть. Постривай-но! Здається, я тебе знаю. Ти вже був тут, і саме того дня у мого чоловіка пропала торба з червінцями.
– Та невже, тітонько? Може, й був, та не пам'ятаю, бо з голоду памороки забило. Дайте попоїсти, може, згадаю.
А жінці цікаво дізнатися, чи це той хлопець, чи не той. Завела вона його в кімнату, дала їсти. Сидить Джек, жує хліб, запиває молоком. Та поволі, щоб дочекатися велетня. Коли це: туп, туп, туп! Іде! Жінка зразу ж сховала Джека в печі.
Все було, як і того разу. Велетень зайшов, почув людський дух, та жінка його заспокоїла: мовляв, тобі показалося. Принесла вона йому снідати – двійко смажених волів.
Наївся велетень і каже:
– А подай-но, жінко, ту курку, що несе золоті яєчка.
Жінка принесла. Велетень наказує:
– Несися.
І курка одразу знесла золоте яєчко. Натішився ним велетень, почав куняти. Поклав голову на стіл і захропів так, що будинок задрижав.
Тоді Джек вибрався зі своєї схованки, підступив навшпиньки до велетня, схопив курку та навтьоки. А курка кудкудакнула, і велетень прокинувся.
Джек з порога почув, як той гукає:
– Жінко, куди ти потягла мою курку?
Жінка йому:
– То тобі приснилося, чоловіче.
А Джек уже біг дорогою. Добіг до стеблини і чимскоріш униз. Дістався додому і зразу до матері. Показав курку, каже їй:
– Несися.
І курка знеслася. І несла золоте яйце кожного разу, як він казав їй: «Несися». Тож вони з матір'ю зажили в повному достатку.
Минув час, і Джекові закортіло знову навідатися до велетня-людожера. Одного чудового ранку він подерся вгору по стеблині. Довго ліз. Аж ось і небо. Та цього разу хлопець вирішив схитрувати. Підкрався до людожерового будинку і сховався за кущами. Сидить і чекає.
Дочекався, поки людожерова жінка вийшла з відрами по воду, а тоді шасть у хату, сховався у величезний казан і накрився покришкою. Недовго посидів, коли чує: туп, туп, туп! Заходить велетень, а слідом і жінка.
– Щось тут знову людським духом пахне! – вигукнув велетень. – У хаті хтось є, жінко.
А жінка йому:
– Справді? Це, мабуть, знову той самий хлопчисько, котрий вкрав торбу золота і курку, що несе золоті яєчка. Ну, зараз я його знайду. Він, певно, сховався в печі.
Кинулися вони до печі. Нема там нікого. Жінка й каже:
– Мабуть, тобі здалося. Це й досі пахне тим хлопцем, що ти його спіймав учора і що я тобі засмажила. Зроду-віку ти людожер, а й досі не навчився розпізнавати запах живої людини і запах м'яса. Сором тобі, сором.
Сів велетень за стіл. Снідає і мимрить:
– Невже таки я помилився? Ану, пошукаю ще.
Устав, зазирнув у комірчину, в шафу, у всі кутки. На Джекове щастя, не подивився тільки в казан.
Доснідав і гукає жінці:
– Принеси-но золоту арфу.
Принесла вона, поставила перед ним на столі. Він каже арфі:
– Співай.
І арфа задзвеніла золотими струнами й заспівала людським голосом. Та так гарно, так солодко, що слухав би й не наслухався. Тішила вона велетня своїм чарівним співом, аж доки він заснув. Спить і хропе гучно, наче грім гримить.
Тоді Джек підняв покришку, тихенько виліз із казана, підкрався до столу, схопив золоту арфу й гайда з хати. Та арфа раптом озвалася людським голосом, вигукнула:
– Хазяїне! Хазяїне!
Велетень прокинувся і побачив, – хлопець тікає з його арфою.
Джек мчав дорогою швидше од вітру. А людожер біг слідом велетенськими кроками. Ось-ось наздожене хлопця. Ще трохи і схопить, а Джек уже добіг до стебла і мерщій поліз униз. Велетень хотів був за ним, та завагався – надто хистким здалося йому стебло. Аж арфа знову гукає:
– Хазяїне! Хазяїне!
І він таки зважився, – поліз. Стебло вигинається під його вагою. Джек поспішає, а велетень суне слідом. Ось уже близько хата й подвір я. І хлопець гукнув:
– Мамо. Винеси сокиру! Швидше дай сокиру!
Мати вибігла з сокирою. Подивилася вгору й мало не скам'яніла від жаху. З хмари витикалися велетенські людожерові ноги.
Тут мати щосили рубонула стебло. Воно задрижало, і велетень злякано подивився вниз. А мати ударила сокирою ще раз, розрубане стебло похилилося.
Велетень-людожер упав з висоти і скрутив собі в'язи, тут йому й край був.
Джек показав матері золоту арфу, і стали вони жити й поживати, добра наживати, курка несла їм золоті яєчка, арфа співала чарівних пісень. А потім Джек зустрівся з принцесою й одружився з нею. Тут і казці кінець.
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова