Міра Лобе

Бабуся на яблуні

Переклад українською – Володимир Василюк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Бенедський

Роділи:   1    2    3    4    5    6    7   

3

Вона вже чекала на нього. Ще знизу він побачив її чорні черевики і мережану оборку. Вона сиділа на гілці, ніби це було її постійне улюблене місце, і плела йому шапку.

– Привіт, Анді!

– Привіт, бабусю!

Бабуся багатозначно розмахувала своєю сумкою.

– Ну, що будемо робити?

– Скакати на коні! – сказав Анді. – У тебе є кінь?

Бабуся пошукала в сумці.

– На жаль, немає. Зате є жувальна гумка.

Анді одержав американську гумку, і бабуся поклала собі в рот таку саму. Вони мовчки жували. Гумка заліпила рота, і розмовляти було важко.

– Давай купимо двох коней! – запропонувала бабуся. – Один тобі, другий мені. Це, мабуть, буде недорого.

– Ні, це дуже дорого, – сказав Анді, – я точно знаю від Крісті і від батька.

Він трохи пожував гумку, а потім спитав:

– Бабусю, а ти багата?

– Як коли. – Вона приклеїла гумову кульку до гілки. – Іноді багата, і тоді я купую собі нову пір'їну до капелюшка або авто. Іноді бідна, і тоді я ходжу до лісу збирати хмиз.

– У тебе є хатка в лісі? – спитав Анді.

– Так, маленька, похилена хатка. Щоб узимку, коли падає сніг, у ній не гуляв холодний вітер, я затикаю всі щілини мохом, потім прочищаю в снігу стежечку і ділюся останнім шматочком хліба з зайцем і оленем.

Анді твердо вирішив провідати бабусю взимку і захопити з собою кілька шматочків хліба. Годувати в засніженій хатці зайців і оленів було так принадно, про це він давно мріяв.

– Ну, то як же буде з кіньми? Ми поїдемо верхи?

Бабуся дістала з сумки гаманець, і з її вигуків «ой леле!» Анді зрозумів, що сьогодні вона бідна.

Вона закрила гаманець і сказала:

– У нас залишається тільки один вихід: вирушити в степ і спіймати двох диких коней.

Ловити диких коней! Про це Анді також мріяв. Тут без ласо не обійдешся, а в бабусиній сумці, хоч там і повно найдивовижніших речей, навряд чи є ласо!

– Я зараз повернуся!

Анді сплигнув з дерева, перебіг через сад, спустився в підвал, схопив там мотузок, на який мати вішала білизну, і помчав назад.

Задихаючись від швидкого бігу, вій знову виліз на дерево.

– А як ми доберемося до степу, бабусю?

– Моєю машиною.

Вона задзвеніла невеликою в'язкою ключів, і Анді побачив у цій в'язці ключ від запалювання і ключ від багажника. Отже, в бабусі була машина! Анді спитав, якої марки, – в автомобілях він добре розумівся.

– Це звичайна машина! – сказала вона, злазячи з дерева. – Просто мені зробили там деякі удосконалення, щоб не треба було виходити, коли схочеться пити, їсти або спати. Зараз сам побачиш.

Анді поліз униз слідом за нею.

Виявилося, що автомобіль уже стоїть під яблунею: відкрита спортивна машина небесно-блакитного кольору з оббитими червоною шкірою сидіннями. Йорг напевно сказав би про неї: «Колосально!»

Бабуся сіла за кермо, повернула ключ, мотор запрацював, і машина рвонула з місця. Двічі об'їхавши сад, вона вискочила через ворота на вулицю і помчала по місту, а Анді, відкинувшись на спинку сидіння, прибрав солідного вигляду, заклавши ногу на ногу.

Він радів, що люди на тротуарах із захопленням дивилися вслід небесно-голубій красуні, і знічев'я кивав головою перехожим.

Але тут його погляд упав на щиток приладів з безліччю кнопок різного кольору і форми, ручок і клавішів, і він стрепенувся. Згоряючи від нетерпіння, він пересунувся на самий краєчок сидіння, ближче до щитка.

– Можна? – спитав він і натиснув першого-ліпшого клавіша.

Зазвучав марш: гриміли барабани, гули труби. Потім він натиснув другого клавіша, і залунали дитячі пісеньки. Бабуся відразу стала підтягувати, і тоді Анді також голосно заспівав. Поліцейський на перехресті з подивом прислухався і усміхнувся – мабуть, такий спів йому сподобався.

Анді по черзі перепробував усі десять клавішів, слухаючи то органну музику, то оперний хор, то гру на роялі...

Тим часом вони вже виїхали за місто. Бабуся додала газу, і Анді зацікавився тепер важелями. Не встиг він доторкнутися до першого, як спинка його червоного шкіряного сидіння відкинулась – і вийшло ліжко. Він торкнув другий, і під головою у нього опинився м'який валик, а коли він пересунув третій, біля його ніг з'явилася згорнута ковдра і сама стала розгортатися.

– Ще цього не вистачало в таку спеку! – вигукнула бабуся. – Невже тобі холодно?

Анді пересунув важелі назад, і ковдра з валиком відразу кудись щезли, а ліжко знову перетворилося на сидіння.

– Мені, навпаки, жарко, дуже жарко!

Бабуся глянула на сонце і сказала:

– Поверни, будь ласка, білий вмикач.

Анді так і зробив, і зі спинок сидінь вмить вискочили дві строкаті парасольки. Вони з тихим дзижчанням крутилися навколо своєї осі, до них були прикріплені вентилятори, які навівали в обличчя холодний вітерець.

– Правда, приємно? – сказала бабуся.

Анді кивнув і взявся за чорний вимикач. Строкаті парасольки, що захищали від сонця, раптом змінилися чорними, що вкривали від дощу. Замість вентиляторів до них були прикріплені апарати, які випускали струмені теплого повітря. Якщо ти змок під дощем, твій одяг вмить висихав.

– Подумати тільки! – вигукнув Анді і знову змінив чорні парасольки на строкаті з вентиляторами. – Ти сама все це придумала, бабусю?

– Не дивуйся, Анді. Хіба ти не знаєш, що мій батько був винахідником?

Ні, цього він не знав. Але дуже зрадів, що його прадід був винахідник. Коли він успадкував від матері помилки в правописі, то, може, він успадкував від прадіда талант винахідника?

– Як пити хочеться! – застогнала раптом бабуся. – Натисни швидше на цю червону кнопку.

Анді натиснув, і вмить висунулась маленька поличка з пляшкою малинового напою і склянки. Він налив бабусі і натиснув жовту кнопку, бо більше любив лимонад.

– А ці овальні кнопки навіщо? – запитав він.

– Перевір.

І знову висунулась поличка, але цього разу з бутербродами, маринованими огірочками і супом з локшиною.

– Саме до речі, – сказала бабуся. – Не відмовлюся від тарілочки супу з локшиною. Сядь на моє місце і веди машину.

І бабуся обернулася, щоб помінятися з Анді місцями.

– Сісти за кермо? Мені? Адже дітям це заборонено. Треба, щоб виповнилося вісімнадцять років.

– Які дурниці! – Бабуся так різко загальмувала, що шини аж завищали на асфальті. Пір'я на її капелюшку сердито погойдувалось, усім своїм виглядом бабуся виразила незадоволення. – Тобі не здається, що дітям взагалі все забороняється? Яка дикість!

Уминаючи суп, вона продекламувала:

З віршем і супом було покінчено водночас, і бабуся, не довго думаючи, вилизала тарілку.

– Отже, ти не передумав сісти за кермо? Це, звичайно, забороняється, однак тобі ж хочеться?

– Ще б пак!

Бабуся натиснула ще якусь кнопку, цього разу квадратну, і вискочив ящик, в якому лежало старомодне пальто. Вона накинула його собі на плечі, посадила Анді на коліна і накрила широкими полами так, що його зовсім не було видно. Потім прорізала дві маленькі дірочки для очей, щоб він усе бачив, і дві великі, щоб він міг просунути в них руки і взятися за кермо.

А втім, бабуся своїх рук з керма не зняла, тож тепер вони керували, так би мовити, в чотири руки. Машина з шаленою швидкістю мчала повз поля і луги, повз ліси і хутори. Отара, що переходила шосе, в паніці розбіглася, гуси і качки, відчайдушно лопочучи крилами, розлітались навсібіч, коли машина наближалася, а одна молоденька курочка, почувши клаксон, з переляку знесла своє перше яйце.

– Коли ж ми приїдемо в степ? – запитав Анді з-під пальта.

– Скоро! Ми вже на півдорозі.

Степ лежав за горами. Крута в'юнка дорога вела дедалі вище й вище. Машина промчалась по хиткому дерев'яному містку через бурхливий гірський потік, досягла вершини, перемахнула через неї і понеслася вниз, до неосяжної рівнини.

Куди не кинь оком, скрізь простягався степ, і здавалось, йому немає кінця. Анді виліз із-під бабусиного пальта, адже в степу немає вуличного регулювальника. Там взагалі нічого не було, крім цупкої високої трави, такої високої, що Анді сховався в ній з головою. А в бабусі над травою здіймався лише капелюшок з пір'ям. Анді скочив назад у машину, встав на червоне шкіряне сидіння і роззирнувся. Степ простягався аж до обрію. Раптом хлопчик помітив, що вдалині щось ворушиться... Нібито якась пунктирна лінія.

А коли під'їхали ближче, то побачили, що це був табун диких коней. Коні скакали вчвал, і їхні гриви розвівалися на вітрі. Анді вже чув іржання і лункий стукіт копит об пересохлу тверду землю.

– Тримай ласо напоготові, Анді! – гукнула бабуся. – І вибери собі коника до вподоби. Я особисто хочу білого, щоб бути схожою на принцесу.

Анді вирішив обрати собі вороного коня – такого, як у отамана розбійників.

Попереду табуна мчав жеребець, який йому відразу сподобався. Очі в нього палали вогнем, чорна, як смола, грива блищала на сонці, і він так гордо відкидав свою благородну голову, що Анді, під'їхавши ближче, більше не вагався: ось він, його кінь!

Набравши повні легені повітря, Анді прицілився і кинув ласо. Воно зі свистом пронеслося в повітрі, не зачепивши ні жеребця, ні білого коника, і впало на землю. Аж тепер коні помітили, що їх переслідують, і почалася неймовірна гонитва. Вороний жеребець вирвався далеко вперед, за ним кинувся цілий табун, а за табуном мчала машина. А що в коня лише одна кінська сила, а в автомобіля не менше ста, то вони швидко наздогнали скакунів.

Тепер була бабусина черга кидати ласо. Жваво розкрутивши мотузок над своїм капелюшком з пір'ям, вона вигукнула якось по-особливому: «Оле!» – і петля тієї ж миті опинилася на шиї вороного жеребця. Кінь став дибки, розгнівано відкинув назад голову і голосно заіржав, силкуючись вирватися.

Але всі його зусилля були марні: як він не пнувся, як не крутився й не дибився, бабуся не випускала ласо з рук і все ближче підтягала його до машини.

– Анді, дістань-но з моєї сумки грудку цукру, в мене руки зайняті. Коней нічим так легко не приручиш, як цукром.

Анді порився в бабусиній сумці, але цукру там не знайшов, лише кілька пакетиків жувальної гумки.

Не роздумуючи, Анді впхнув жеребцеві в рот жувальну гумку, і той здивовано закрутив зіницями: такого він ще не пробував. Скакун енергійно запрацював щелепами, і вуха в нього стали сторч від напруження. Але розціпити свою конячу пащу йому ніяк не вдавалося. Він так захопився жуйкою, яка заліпила йому зуби, що забув про все на світі і охоче потрюхикав за машиною.

А бабуся вже знову крикнула: «Оле!» – і закрутила ласо над своїм капелюшком. Цього разу петля впала на шию білого коня. Цей був не такий навіжений, як вороний жеребець, і тільки перелякано іржав, намагаючись кинутися вслід за табуном, що вже зник у високій степовій траві. Анді впхнув йому до рота жуйку, і він одразу перестав іржати й слухняно побіг підскоком за машиною.

Бабуся сіла за кермо, щоб виїхати із степу. Анді тримав ласо, одна петля якого була накинута на шию вороного жеребця, а друга – на шию білого коня.

– Ти вмієш їздити верхи, Анді? Ось потерпи-но, виберемося з цієї високої трави, і я тобі покажу, як треба сидіти на коні. А поки що нехай наші полонені звикнуться з думкою, що тепер усе піде не по-їхньому, а по-нашому.

Як тільки закінчився степ і почалася звичайна рівнина, вони загальмували. Коні все ще були заклопотані жувальною гумкою, нетерпляче трясли гривами й били копитами землю.

Бабуся заспокійливо поцокала язиком – вона робила це не гірше від досвідченого візника, – а потім розціпила своєму білому конику зуби і дістала жувальну гумку. Кінь був такий вдячний за те, що його звільнили нарешті від цієї дивної клейкої маси, що стояв і не ворушився. І коли бабуся спритно скочила йому на спину, він не вибрикнув, а слухняно побіг клусом.

Анді спробував зробити все так само, як бабуся. Він мужньо розціпив своєму жеребцеві зуби, дістав гумку, а потім плигнув на його чорну спину. Одначе вогняний скакун не виявив покори і не побіг клусом, як білий коник, а рвонув з місця і помчався диким чвалом, то рвучко опускаючи голову, то вибрикуючи. Одне слово, він робив усе, що міг, аби скинути вершника. Анді тримався щосили, але через кілька секунд усе-таки зсунувся, повис у коня на животі і лише з великим зусиллям знову вибрався йому на спину. Коли ж він нарешті наздогнав бабусю, то майже лежав у жеребця на шиї, вчепившись обома руками в його чорну гриву.

Бабуся сиділа верхи, як королева, – для принцеси вона все-таки була застара. Кінь слухався її найменшого наказу. Досить було бабусі тихенько прицмокнути язиком, як він, пританцьовуючи, поволі йшов по колу. Коли бабуся цмокала голосніше, кінь переходив на клус, а коли кричала: «Оле!», він пускався вчвал і мчав, як на перегонах.

– Де ти так навчилась їздити верхи? – запитав Анді, захоплено дивлячись на неї.

– Що тут дивного? Адже я багато років служила в цирку.

– Ти служила в цирку? Чого ж ти про це не розповідаєш? А ким ти там була? Наїзницею?

– І наїзницею, і на трапеціях працювала, і ножі кидала. Ось тільки шабель не ковтала: дуже вони несмачні і від них у животі стає дуже холодно!

Анді з тугою зітхнув:

– Я б теж хотів стати циркачем! Та мати проти. А тобі батько й мати відразу дозволили?

– Звичайно, адже мій батько був директором цирку.

Анді знову мало не впав з коня від здивування.

– А ти ж казала, що він винахідник.

– Так, спочатку він був винахідником. Але потім він придумав нові клітки: левам було в них тепло, як у пустелі, а білим ведмедям – холодно, як на Північному полюсі, і звірі, і циркачі були такі вдячні моєму батькові за цей винахід, що попросили його залишитися з ними і стати директором цирку.

– Зрозуміло – сказав Анді. Він був задоволений, що його прадід працював директором цирку. Якийсь час він мовчки скакав поруч із бабусею, а потім запитав:

– А тигрів ти приборкувала?

– Ще б пак!

– То ми з тобою могли б полювати на тигрів

– Звичайно. Хоч завтра. Сьогодні вже пізно.

Час було повертатися додому. Вони прив'язали до машини ласо, і коні потягли її через гори, поля, луги і села назад до міста. Небо було сіре, сонце сховалось за хмари.

– Яка задуха! – сказала бабуся. – Добра підготовка до нашої мандрівки в Індію, де ми полюватимемо на тигрів. Дивись, збирається на дощ.

– А до Індії далеко?

– Індія лежить за морем. На щастя, мій батько був капітан і залишив мені в спадщину вітрильника.

Анді широко розплющив очі, але нічого не сказав. Він навіть зрадів, що його прадід був не тільки винахідник і директор цирку, але й капітан. Що ж, цікава людина. Його правнук Анді з часом, очевидно, дізнається, що у нього було ще и багато інших професій.

– Гарний, великий вітрильник, – вела далі бабуся. – Там вистачить місця і для машини, і для коней.

Вони в'їхали у ворота саду, полишили машину і вилізли на яблуню.

– А ти вмієш керувати вітрильником, бабусю? – запитав Анді. – А по морю плисти небезпечно?

– Тільки у шторм. Тоді знову доведеться пришпилювати капелюшка. Не забудь мені про це нагадати!

– А пірати? – запитав Анді, – Як ти гадаєш, ми зустрінемо піратів?

Цього бабуся не могла обіцяти.

– Тепер піратів, на жаль, майже немає. – І вона зажурено похитала капелюшком з пір'ям. – Коли мій батько плавав на цьому кораблі, він ще частенько нападав на піратів. Але в наш час побачити бодай одного пірата – велика удача!

До яблуні підбіг Йорг і, склавши руки рупором, крикнув:

– Анді, йди вечеряти!

– До завтра! – тихо сказав Анді бабусі.

Бабуся кивнула.

Анді зліз з дерева. Коли він глянув угору, бабусі там уже не було.

Роділи:   1    2    3    4    5    6    7