Віктор Драгунський

Двадцять років під ліжком

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Чижиков

Ніколи я не забуду цей зимовий вечір. Надворі було холодно, був дуже сильний вітер, який аж різав щоки, наче кинджалом, сніг крутився із шаленою швидкістю.

Сумно було й нудно, аж вити хотілося, а тут ще тато й мама пішли в кіно. І коли Мишко подзвонив по телефону і покликав мене до себе, я негайно ж одягнувся і побіг до нього.

Там було світло й тепло, і зібралося багато народу, прийшла Оленка, за нею Костик і Андрійко. Ми грали в усі ігри, і було весело й гамірно. А під кінець Оленка раптом сказала:

– А тепер в хованки! Давайте в хованки!

І ми стали грати в хованки. Це було чудово, тому що ми з Мишком весь час підлаштовували так, щоб водити випадало маленьким: Костику або Оленці, – а самі весь час ховалися і взагалі водили малюків за ніс.

Але всі наші ігри проходили тільки в Мишковій кімнаті, і це досить швидко нам набридло, тому що кімната була маленька, затісна, і ми весь час ховалися за портьєру, або за шафу, або за скриню, і в решті решт ми почали потихеньку вихлюпуватися з Мишкової кімнати та заповнили своєю грою величезний довгий коридор квартири.

У коридорі було цікавіше грати, тому що біля кожних дверей стояли вішалки, а на них висіли пальта і шуби. Це було набагато краще для нас, тому що, наприклад, хто водить і шукає нас, той, звичайно, не одразу здогадається, що я причаївся за Марісеменівною шубою і сам вліз у валянки якраз під шубою.

І от, коли водити випало Костику, він відвернувся до стіни і почав голосно вигукувати:

– Раз! Два! Три! Чотири! П'ять! Я йду шукати!

Тут усі кинулися в різні боки, хто куди, щоб ховатися. А Костик трохи почекав і знову крикнув:

– Раз! Два! Три! Чотири! П'ять! Я йду шукати!

Це вважалося наче другим дзвінком. Мишко одразу ж заліз на підвіконня, Оленка – за шафу, а ми з Андрійком вислизнули у коридор. Тут Андрійко, не довго думаючи, поліз під шубу Марії Семенівни, де я весь час ховався, і виявилося, що я залишився без місця! І я хотів дати Андрійкові стусана, щоб він звільнив моє місце, але тут Костик крикнув третє попередження:

– Хто не заховався – я не винуватий!

І я злякався, що він мене зараз побачить, тому що я абсолютно не сховався, і я заметушився по коридору туди-сюди, як підстрелений заєць. І тут, дуже вчасно, я побачив розчинені двері та проскочив у них.

Це була якась кімната, і в ній на найвиднішому місці, біля стіни, стояло ліжко, високе й широке, тож я моментально пірнув під це ліжко. Там була приємна напівтемрява і лежало досить багато речей, і я став одразу ж їх розглядати. По-перше, під ліжком було дуже багато взуття різних фасонів, але все досить старе, а ще стояла пласка дерев'яна валіза, а на валізі стояло алюмінієве корито догори дриґом, і я вмостився дуже зручно: голову на корито, валіза під спину – дуже комфортно й затишно. Я розглядав різні капці й шльопанці і весь час думав, як же добре я сховався, і скільки сміху буде, коли Костик мене тут знайде.

Я відігнув трошки кінчик ковдри, що звішувалася з усіх боків до підлоги і закривала від мене всю кімнату: я хотів дивитися на двері, щоб бачити, як Костик увійде і буде мене шукати. Але в цей час до кімнати увійшов ніякий не Костик, а увійшла Єфросинія Петрівна, симпатична бабуся, але трошки схожа на бабу-ягу.

Вона увійшла, витираючи руки об рушник.

Я весь час потихеньку спостерігав за нею, думав, що вона зрадіє, коли побачить, як Костик витягне мене з-під ліжка. А я ще для сміху візьму якусь її туфлю в зуби, вона тоді напевно впаде від сміху. Я був упевнений, що ось тільки мить або дві промайнуть, і Костик обов'язково мене знайде. Тому я сам весь час сміявся про себе, без звуку.

У мене був чудовий настрій. І я весь час поглядав на Єфросинію Петрівну. А вона тим часом дуже спокійно підійшла до дверей і ні з того ні з сього щільно зачинила їх. А потім, дивлюся, повернула ключика – і готово! Замкнулася. Від усіх замкнулася! Разом зі мною і коритом. Замкнулася на два оберти.

У кімнаті одразу стало якось тихо й зловісно. Але тут я подумав, що це вона замкнулася не надовго, а на хвилинку, і зараз відімкне двері, і все піде як по маслу, і знову буде сміх і радість, і Костик буде просто щасливий, що він у такому складному місці мене відшукав! Тому я хоч і сторопів, але не до кінця, і все продовжував поглядати на Єфросинію Петрівну, що ж вона робитиме далі.

А вона сіла на ліжко, і наді мною заспівали й заскреготали пружини, і я побачив її ноги. Вона одну за одною скинула з себе туфлі і в самих панчохах підійшла до дверей, і у мене від радості забилося серце.

Я був упевнений, що вона зараз відімкне замка, але ні! Можете собі уявити, вона – чик! – і погасила світло. І я почув, як знову скреготнули пружини над моєю головою, а навкруги непроглядна темрява, і Єфросинія Петрівна лежить у своєму ліжку і не знає, що я теж тут, під ліжком. Я зрозумів, що потрапив у погану історію, що тепер я в полоні, у пастці.

Скільки я буду тут лежати? Добре, якщо годину або дві! А якщо до ранку? А як вранці вилазити? А якщо я не прийду додому, тато і мама обов'язково повідомлять у міліцію. А міліція прийде з собакою-шукачем. На окличку Мухтар. А якщо в нашій міліції ніяких собак немає? І якщо міліція мене не знайде?

А якщо Єфросинія Петрівна проспить до самого ранку, а вранці піде до свого улюбленого скверу сидіти цілий день і знову замкне мене, йдучи? Тоді як? Я, звичайно, поїм чогось з її буфету, і, коли вона прийде, доведеться мені лізти під ліжко, тому що я з'їв її продукти, і вона віддасть мене під суд! І щоб уникнути ганьби, я житиму під ліжком цілу вічність. Але ж це справжній жах! Звичайно, тут є той плюс, що я всю школу просиджу під ліжком, але що робити з атестатом, ось в чому питання. З атестатом зрілості! Я під ліжком за двадцять років не те що дозрію, я там цілком перезрію.

Тут я не витримав і з люті як гепну кулаком по кориту, на якому лежала моя голова! Пролунав жахливий гуркіт! І в цій страшній тиші при вимкненому світлі та в такому моєму жахливому становищі мені цей гуркіт здався разів у двадцять гучнішим. Він просто оглушив мене.

І в мене серце завмерло від страху. А Єфросинія Петрівна наді мною, мабуть, прокинулася від цього гуркоту. Вона, напевно, давно спала мирним сном, а тут на тобі – трах-тарах з-під ліжка! Вона полежала трохи, віддихалася та раптом запитала у темряву кволим і переляканим голосом:

– Ка-ра-ул?!

Я хотів їй відповісти: "Що ви, Єфросиніє Петрівно, який там "караул"? Спіть собі далі, це я, Дениско!» Я хотів їй відповісти, але раптом замість відповіді як чхну що було сили, та ще й з хвостиком:

– Ачхи! Чхи! Чхи! Чхи!..

Там, напевно, пилюка піднялася під ліжком від усієї цієї метушні, але Єфросинія Петрівна після мого чхання переконалася, що під ліжком відбувається щось погане, дуже перелякалася і закричала вже не з питанням, а абсолютно ствердно:

– Караул!

І я, хтозна чому, раптом знову чхнув щосили, з якимось навіть підвиванням чхнув, ось так:

– Ачхи-уу!

Єфросинія Петрівна як почула це виття, то закричала ще тихіше й слабше:

– Грабують!

І мабуть, сама подумала, що якщо грабують, то це дурниці, не страшно. А от якщо... І тут вона досить голосно заверещала:

– Ріжуть!

Оце вже брехня! Хто її ріже? І нащо? І чим? Хіба можна по ночах кричати брехню? Тому я вирішив, що треба кінчати цю справу, вона все одно не спить, і мені треба вилазити.

І все піді мною загриміло, особливо корито, адже я в темряві не бачу. Гуркіт стоїть диявольський, а Єфросинія Петрівна вже злегка збожеволіла і кричить якісь дивні слова:

– Грабаул! Вартують!

А я вискочив, і по стіні шукаю, де ж тут вимикач, і знайшов замість вимикача ключ, і зрадів, що це двері. Я повернув ключа, але виявилося, що то я відкрив двері від шафи, і я негайно перевалився через поріг цих дверей, і стою, і тикаюся в різні боки, й тільки відчуваю, як мені на голову різне лахміття падає.

Єфросинія Петрівна пищить, а я зовсім занімів від страху, а тут хтось забарабанив у справжні двері!

– Гей, Дениско! Виходь негайно! Єфросиніє Петрівно! Віддайте Дениску, за ним його тато прийшов!

І татків голос:

– Скажіть, будь ласка, чи у вас немає мого сина?

Тут спалахнуло світло. Відчинилися двері. І вся наша компанія ввалилася до кімнати. Вони стали бігати по кімнаті, мене шукати, а коли я вийшов з шафи, на мені було два капелюшки і три сукні.

Тато спитав:

– Що з тобою було? Де ти пропадав?

Костик і Мишко теж спитали:

– Де ти був? Що з тобою трапилося? Розповідай!

Але я мовчав. У мене було таке відчуття, що я й справді просидів під ліжком рівно двадцять років.